Було чого революції забрати в Д. Слуцького. І, треба сказати, зробила вона це сумлінно й чисто: колишній багатій опинивсь незабаром в одній оцій кімнаті з розпухлою від неробства жінкою та двома дочками-перестарками. Дуже колись кирпу гнули дочки багатієві — тому й перестарки. А розцяцьковані були й вони, й мамаша їхня ідолами індійськими. Тільки в носі й не висіли різні дармовіси. Що тих перснів, що тих серег та обручок! Оце тільки й вдалося родині Слуцького так-сяк приховати.
Своїми руками повибирав старий Слуцький діяманти та інші коштовні каміння і зашив у шкіряну торбиночку. Почепив її, мов ті мощі колись правовірні християни, на бурякувату шию. По всяких кумоньках та голубоньках рознесли золото дочки й мамаша — де менше було надії на трус. Поволі те добро міняли на продукти. Так і жили, кленучи радянську владу. Як не робили раніше, так і тепер не робили. І ніхто вже їх, нікчем, не чіпав.
Не чіпали й старого Слуцького, одібравши в нього, здавалося, все. Хай доживає віку. Революція грізна, та не мстива.
Але не було спокою Слуцькому ні вдень, ні вночі. Ану арештують:
— Що це в тебе на грудях? Хіба євреї мощі носять? Палестинська земля, кажеш? Подивимось, чим вона пахне...
А то раптом заберуться нічні злодіяки: шнурок переріжуть і незчуєшся. Ще гірше від злодіїв власна родина:
— Не так тії більшовики кляті, як ти нас пограбував. Батько називається! Ми б тепер із тим майном найшли б жениха до пари. Це тобі не керенські гроші, що ними, жартуючи, дехто обліпив кімнату — ач, яка пістрява!
Жінка прискіпається:
— Дармуєш такий капітал... Розумні люди спекулюють тепер або тікають за кордон. Тікаймо й ми, або мені моє віддай. Борошна з села привезуть знайомі міняльниці. Виміняємо на одіж, знов пошлемо на село...
— І знов усе «товариші» заберуть, — злісно відказує, сопучи, Слуцький, — ні, хай минеться.
— Доки сонце зійде...
— Доки мені перечитимеш! — гаркає, як колись на прикажчиків, — не дам і карата. Шлюс[173]!
Одходить стара Слуцька, знає чоловікову вдачу. Недурно, не що інше — цемент фабрикував, багатів цеглою. І лице в нього, мов той цемент стало: сіре, закам'яніле. А було цеглою буро-червоною.
Рік минув, другий. Сплило золото паводком. Свою останню одіж довелося мамаші й дочкам спродувати. Не те, що нічого робити не навчилися, ба навіть спекулювати мамаша планувала тільки язиком.
Поглядають усі втрьох на торбинку заздрими очима, а в них уже й голодний блиск деколи.
Старий не піддається:
— Проциндрите й це — подохнемо, як ґави в ожеледь. Не дам найменшого камінчика.
І зачав уже від власної родини ховати шкіряну торбинку. Та де її сховаєш в одній кімнаті? — Каже:
— Щось мені ноги судомить. Застудивсь. Буду в теплих панчохах спати.
Не надійне місце панчохи... Другого дня:
— Дайте хусточку. Мені вже й горло болить...
Побувала торбочка і в душниках, і в перині, і в подушці, і ніжку в столі був видовбав, і вазон з квітками на вікні перекопав, і знов на шию чіпляв... Нема спокою...
Бачить: нишпорять дочка й жінка по кімнаті, все поглядають на нього скоса — може, вийде, десь дошукають, знайдуть...
— Отже не вийду!
І сидів у кімнаті, як гриб під пеньком, сам гнилий і той трухлявий.
А одного разу мало не вмер з переляку. Прийшли міліціонери на квартиру, торбиночка саме на шиї була.
Що вже передумав за мить:
«Поведуть у район, обшукають. Пропало все! Якщо тут непомітно викинути її десь у куток — жінки знайдуть... Пропало все! Заплакали діаманти, посміхнулося щастя востаннє!..»
Мало сам не заплакав старий, безпорадно, безвихідно. Серце стиснуло обценьками, ось-ось не битиметься. Піт крапельками холодними на лобі.
— Дозвольте, — каже, — ліків прийняти, нездужаю.
Підходить непевними кроками до шафи в кутку, наливає валер'янки жінчиної без міри в шклянку. На шафі прикраси — обличчя мов наваксованих муринів. Зуби щерять, регочуться.
«Це ж вони шукають десь ув Африці діямантів. Голі-голісінькі, а крадуть у власників розсипів... Як?»