«Як же це так, — каже, — де карбованець може загубитися, там і тисячі на слизькому. Це не діло. Будь ласка, знайдіть».
Ну і, звичайно, знаходили... На те й бухгальтери...
Сидить ото він одного разу в своєму кабінеті, коли до нього якась відвідувачка проситься. Дамочка, як кажуть, мов лялечка. Розкішна дамочка! Десь в Америці усі б кіно-фабриканти торгувалися за неї наввипередки. Волосся, як ото на рекламах патентованих засобів, густою короною ясніє, визлочується. Очі — блакитні безодні, темними віями оторочені. Гляне — нема тобі рятунку ніякісінького! Сама статурна, різьблена, хоч бери в садок на п'єдесталь за дріяду[184]. Народжуються такі шеймині баби[185] на спокусу людям! Що вже я, старий чобіт, і то, каюся, інколи думав: чи не так уже наполягати на вечері і все таке інше — може, помолодшаю?
Прийшла до Рахновського та й каже:
«Не буду критися. Я — дочка поміщика і дружиною денікінського полковника була. Рина Чугай мене звуть. Усяких прав позбавлена. Два рази під арештом була за допомогу запільній контрреволюції. Тепер у мене нічого немає: котрого вбито, котрого заслано, хто на еміграції. Одна, як перстина. І хочу спокутувати гріхи свої...»
«Чим же я можу служити?» — питає Рахновський і всміхається до неї. Хоче по-офіціяльному, холодно та безстороннє, а всміхається. Така вже в нас стать чоловіча — котяча: побачить ласовите, ніжне створіння, незвичайне личко — і очі мружить. Губи якось особливо складає, наче хтось навмисно підсмикує їхні куточки. А вони, оті лялькуваті жіночки, добре наші вади знають, так і б'ють на те, так і б'ють... Не скаже просто, а чи плечиком особливо підсмикне, чи перед очима грає ручицею оксамитною, чи ніжку ніби ненароком виголить більше, ніж за етикетом слід, а вже очицями, бровами таке виробля, що й світова дипломатія, як її крутіями не вихваляють, позаздрити може. Тонко вміють, наче проходили спеціяльну школу. І не покаже того, що в неї таке собі, звичайне, а зверне увагу, та так, що ти й не помітиш, яким це чином сталось, саме на те, що в неї найкраще, найпривабливіше. Шия гарна, мармурова, як кажуть — чорну биндочку почепить, щоб видавалася ще біліша. Груди показні — дивись, посередині якийсь дармовисик бовтається, зір привертає сюди... Стільки гачків на нашого брата, що й не схаменешся, як зачепишся...
— То чого ж вона хтіла? — на радість Клепацькому, що його вже мало не вадило від мудрої філософії старого чобота, перепинив Микола Полікарпович, бо й моржеві, очевидно, вже набридла лекція з цієї доморобної естетики.
— Так... «Я, — каже, — народилася в селі Чугаївці, де був поміщикував мій батько. Там селяни заклали колектив, саме в колишній нашій економії. І от, уявіть собі, пожежа. Згоріло все збіжжя, нема чого їсти, не буде чим обсіятись навесні. Жах! Пухнуть діти, голодують батьки. Я вирішила допомогти... Ось прохання Чугаївського колективу. Дайте борошна, дайте збіжжя для засіву, дайте матеріялів відбудувати погоріле».
Папірець кладе на стіл Рахновському. Рясніє він підписами. У кутку печатка синя.
«Чугаївка? Ага, станція... село... Великий там колектив заклався? Чому самі колективники не приїхали?» — «Та, кажу вам, хочу я вигладити свої провини. Треба якось показати, що не мріє вже поміщицька дочка про своє майно, що бере участь у будові нових форм співжиття на руїнах свого колишнього добробуту. Розумієте? Коли б я мала тепер що-небудь — віддала б усе. А я не маю, казала вам, навіть звичайних радянських прав. Я не маю нічого, крім сумного минулого...»
Голос у неї контральтовий, глибокий, у душу, як кажуть, сам пливе. У руках духовиту хусточку мне, ось-ось до очей піднесе. А очі — ех, і очі!..
«Ви маєте чудові... — мало був не з'їхав на комплімент-ний жаргон Рахновський, мимоволі милуючись з незвичайної одвідувачки, та якось схаменувсь, — ви маєте чудові... здібності агітувати, громадянко, але ж усе це дуже мало стосується Райсоюзу. Крім того, потрібна ціла низка формальностей: посвідку міліції, Держстраху, протокол експертної комісії про фактичні збитки та майбутні потреби, згоду відповідних органів... Не робиться це так просто.» — «Але ж там люди просто помруть! Невже не можна без тих непростих формальностей, любий Петро Йосиповичу? Адже це справа негайна. Пожежа, розумієте? Зимою... Все дощенту, до крихітки...»
Дивиться благально — сама б гора до такого Магомета в спідниці рушила б... Де там — плянети залишили б свої місця, збіглися б докупи...
Моржуватий черевань басовито зареготав:
— Це вже ми багато, либонь, допіру хильнули, що аж плянети у вас закрутились круг вашої красуні. Поет ви, голубоньку, їй-право, поет. І чого це ви в Райсоюзі?