Втямив голова, що спіткнулося, поправляється:
«Бачиш, це в справах Чугуївського колективу. Вона до них причетна. Клопочеться за земляків своїх. Розумієш?»
Скорився Гаврило безрукий, несе цидулку, сам думає: вона — Чугаївна, станція — Чугаївка, колектив — Чугаївський... Погано, коли дружини керівників у діла установ зазирають та ще про земляків клопочуться. Якби з цього іншого клопоту не було...
Приходить — саме Чугаївна в прихожій з якимось гостем прощається, він її в ручку цілує:
«Не турбуйтеся, Рино Михайлівно, ввесь крам миттю куди слід переправимо. Всі наші напоготові».
Ще раз у ручку — цмок, закаблуками — стук, через ліве плече — круть, пішов.
«Мабуть, із офіцерів колишніх такий верткий, — думає Гаврило, — гарні „наші“ в голови нашого. Теж, може, з „земляків“? Не таким колективом тут пахне...»
«Вам що? — Чугай до нього, на вустах зневажлива викривка.— Ах, від Рахновського!— протяжливо та з докукою. Ну що він там? — читає цидулку. — Якесь засідання!— гнівно папірця пожмакала та на підлогу.— Перекажіть йому, що я хочу сьогодні йти до театру. До театру, втямили?» — «Чого ж не втямити? Так і скажу: „Бариня, мовляв, гнівалися й хочуть до театру, а справи хай підождуть“». — «Що? Нахаба! Я скажу Петру Йосиповичу!» — «Я й сам йому дещо приємного скажу».
І пішов, грюкнувши дверима... З того й почалося. Щодня бюро осередку засідає, а там і ввесь осередок, правління наше, потім комісія, ревізія, слідство — і до суду докотилося. Шкодували ми за Рахновським чимало, ну а ті, більшовики, їм хіба жалощі? Б'ють, дихати не дають. Хоч чужий, хоч свій — колишній. У своїй хаті гнилизна, кажуть, гірше за околишнє болото...
Питали слідчі Рахновського: «Невже ви за скілька місяців ніяк не догадувались, вірили їй, як бузувір ідолу?» — «Вірив, — каже, — саме як ідолу, вчадів од неї. Вона мені подячливі листи показувала.
Десь їздила інколи, казала в колектив. Гадав — щиро на новий шлях ступила. Як же не допомогти? Мана найшла...» — «Не мана, — кажуть йому, — а забули ви обов'язок свій радянський, ще й комуністичний, і доведеться вам багато років про це метикувати, а їй, може, зовсім більше не думати».
Зблід Рахновський, аж губи трусяться, питає: «Невже в неї ще є якісь підозрілі вчинки, зв'язки?» — «То ви вже на суді побачите, але от що цікаво — ні пари з уст, куди вона запропастила гроші. Не може бути, щоб тринькала все на себе. Ви ж її і годували, й зодягали, возили на всякі гулянки. А де тисячі? Тут і заковика...» — «Невже Ка-ер[187]?» — «Можливо...»
Похнюпивсь Рахновський. Так сірий до кінця процесу й був, тільки волосся чорне кучерявиться, й смішно, що воно кучеряве — не до лиця, коли справа така сумна...
А вона — геройська баба, їй-право! Ріже на суді вперто й просто, як ото Рахновському колись: «Ви мене всього позбавили, крім мого тіла. Що я мала робити? Я тілом і заробляла...» — «Нащо ж ви з спекулянтами плутались?» — «Щоб більше заробити. Не могла ж я бути звичайною повією». — «Ви ж шкодили радянській владі». — «Я її ненавиджу, вона одібрала в мене все. Я всіх вас ненавиджу». — «І Рахновського?» — «І Рахновського ненавиджу, бо мусила йому продаватися». — «Ви бачите, як він страждає?»
(А він, справді, як почув таке з уст колишньої коханки — аж ізнітився ввесь, ось-ось заридає, як мала дитина. Любив таки її, видимо, не на жарт. Тішився з її фальшованих обіймів — як же тепер не страждати?)
«Я страждала більше». — «Де гроші, що ви їх наспекулювали?» — «Я не скажу». — «Ви розумієте, що це викликає різні підозріння?» — «Розумію». — «Де ж вони?» — «Я їх сховала». — «Нащо?» — «Щоб колись мати змогу не продаватися». — «Ви їх мусите повернути, бо це гроші крадені».— «Ви в мене вкрали більше». — «Громадянко, ви ображаєте радянську владу!» — «Я вам сказала — її ненавиджу». — «Ви розумієте, що вам загрожує?» — «Я завжди це пам'ятала, роблячи те, що я робила». — «Ви повинні викрити всі подробиці ваших справ, бо, крім вас, тут іще багато злочинців». — «Це вам нелегко буде дізнатися». — «Але ми дізнаємось». — «Спробуйте!»
Отак розмовляла злочинниця й морочила голову слідчим аж шість місяців. Що не спитають — «не скажу», «не хочу», «спробуйте сами». Вимокріли коло неї, виснажилися, а майже нічого більше, ніж при самому арешті, не викрили. Товче своє: «Я вас ненавиджу, і ви мене ненавидите. Про що ж нам розмовляти? Була б я на вашому місці — знищила б вас, — та й годі...»
Сама на вищу кару, як бачите, набивалася — ну до неї й засудили... Про що дбаєш, те й маєш... Але не думайте, Миколо Полікарповичу, що тут вже й хрест, що її тоді й до стінки. Ні! Тут найцікавіше й починається.