— Так ви би з найцікавішого й розпочинали, — напівсонним голосом попрікнув Микола Полікарпович, що, витягнувшись брезьким тілом на полиці, ще більш став подібний до моржа черевом догори, з плискуватою головою без шиї, рідкозубим ротом, похилими, лоєм наллятими плечима, вужчими за роздутий тулуб, та наче одрубаними короткими ногами.
— Як можна, Миколо Полікарповичу, — заперечив його бородатий однопорідник, зануривши граблистого п'ястука в чорну бороду-віяло. — Це ж ціла повість, можна сказати, а ви хочете швидко чи саме найцікавіше. Цікаве — не буде цікаве, якщо не знаєш, звідки йому початок. А солоденьке п'ють та їдять після гіркого та не стак смачного[188]. Проте всякі й смаки бувають... Казали раніше: кому піп, кому попадя, а кому й попова дочка. Отож не знаю — чи й справді кінець оцієї історії вам уподобається...
«Та кінчай ти, стара мазнице, мерщій, бо вже й спати, як хтось там писав, „як із ружжя хочеться“», — мало не простогнав Клепацький.
Скрипуче дзижчання бороданя вкрай розгвинтило нерви, лізло не тільки у вуха, але десь вкручувалось просто в скроню, потилицю, перенісся. Кожне слово бороданя не минало роздратованого слуху, кожне слово новим гвіздком забивалося в череп і додавало нового болю. Клепацький перевертався з боку на бік і знов злісно позирав на виснажену фігуру сусіди, що без найменшої втоми й хвилювання періодично то лежав горілиць, заплющивши очі, але не знімаючи телескопічних окулярів, то виймав книгу, бльокнот і методично щось там вираховував, нотував...
А той, унизу, як циркулярна пила, скрипить та рипить...
«Ох, Сашко, вірний приятелю, коритимусь відтепер твоїм порадам без вагань і заперечень...»
Пила робила своє діло:
— Так от, сиділа Рина Чугай перед вироком у бупрі[189] аж шість місяців. Сиділа в окремій камері (сама добивалась!), і побачили б ви, що вона з тої камери зробила. Будуар, чисто будуар у заможній квартирі за старого режиму. Тільки без розкішних меблів, звичайно, хоч, коли б дозволили, вона і меблі в бупр притарабанила б, як сорока всяку блискучу непотріб. Занавісочки, килимки, скатертинки, туалетні причандалля, малюнки на стінах і все таке інше...
Зайде слідчий або хтось із адміністрації, ревізійної комісії якоїсь чи сторонніх відвідувачів-екскурсантів до камери Рини Чугай — та й стане, мов остовпілий. Невже тут ув'язнена?.. Начальник бупру похваляється:
«У нас, — каже, — бачите, як — краще за міську квартиру! Речі особистого вжитку дозволяємо».
Але тут не в тім сила, що дозволяють, що ні. Певно, що бупр — це не стара тюрма. В сірих халатах не ходять і на нарах не сплять. Але тут, Миколо Полікарповичу, ця жінка показала й доказала, що вона справді жінка в повному розумінні цього слова.
Не бачив її ніхто в бупрі погано зачісаною, нечепурно зодягненою, без духовитих, тонких пахощів, без рівного, безтурботного вигляду, наче, дійсно, десь у своєму будуарі господиня приймає гостей. І вона таки саме як гостей приймала й поводилася з усякими слідчими, начальством бупрівським, немовби вони приходили до своєї доброї знайомої, немовби захотіла вона, взяла котрогось під ручку та й подалася десь на прогулянку за місто, немовби не загрожує їй смертна кара...
«Слухайте, — каже начальникові бупру, — я б на вашому місці ніколи б не носила такого широкого галіфе. Це ж тільки сухоногі, кістляві хочуть цим, бідолашні й наївні, обдурити нас, жінок. А ви, маю надію, крім кісток, маєте ще й м'язи непогані...» — «Я не прийшов сюди розводитися про галіфе та жіночі смаки». — «Але ж ви говорите з жінкою! Дозвольте ж їй висловлювати свої погляди. Між іншим — чого це ще й досі жадного народнього комісара-жінки немає в союзному раднаркомі? Що це за рівноправність? Що це за висуванство жінок? Слухайте, а чи ви чули про якусь жінку — начальника бупру? Мені здається, що я була б доброю начальницею бупру... Подивіться на мене! Ну! В очі...» — «Ще раз кажу — не прийшов сюди жартувати. Що-небудь вам потрібно від адміністрації? Задоволені своїм станом?» — «Вибачте, дорогий начальнику бупру! Я гадаю, що ви саме й прийшли жартувати. Я, як і всі інші тут, страшенно задоволена зі свого стану, — ну просто як гарненькі срібні рибки на чудовому, жовтому, гарячому пісочку. Зосібна я мушу вам заявити, що звикла щодня мати теплу ванну на 28 ступенів, і поки ви мені її не даватимете — я всім казатиму, що зі свого стану тут я не задоволена ніяк. Чуєте, лицарю в галіфе?» — «Щоденної ванни ми тут давати не можемо. Ви маєте і без того багато чого — чого інші ув'язнені не мають. Котрі бідні — їм нічого сюди принести, як ото вам. Не подобається мені, правду кажучи, це. А ви ще — ванну!»