— Обікрали мене...
— Хто? Що?
— Той підслухувач колоокий... Геть усе...
— Нічого не тямлю! Кажи толком.
— Приходжу, розумієш, до редактора, а він єхидно так посміхається: «Ніяк не можемо вашої повісти видрукувати. Візьміть, будь ласка, назад». — «А чому так, дозвольте спитати?» — «Тому, — каже, — що ми взагалі плягіятів не друкуємо». Я обуривсь: «Як ви смієте? Я чотири місяці працював!» — «Не знаю, скільки ви, як кажете, „працювали“. Але для нас справа цілком ясна. Беріть ваш манускрипт. Ось він!» І не хоче більш розмовляти, падлюка! Я йому: «Ви не маєте права обвинувачувати мене в такому злочинстві, не навівши доказів». — «Вам доказів треба? Будь ласка: є в кожній порядній крамниці число сьоме відомого російського часопису. Раджу придбати. До побачення!»
Вийшов я з видавництва, мов голоблею мене по голові — туман і більше нічого. Чвалаю до книжкової крамниці. «Дайте, кажу, мені сьоме число всіх російських часописів за цей рік». Дали купку, загорнули. Прийшов додому, недовго й шукав; просто на першій сторінці у змісті числа зарябіло: «Ирина Шугай. Роман. Часть первая...» Чортів перехватник навіть прізвища не спромігся як слід змінити, все так по-бороданевому слово по слову й веде. Кабінет голови тресту... прекрасна одвідувачка... морозистий вечір... затишна кімната... фальшива колонія безпритульних... суд... А в мене перша частина вийшла така: голова виконкому... прекрасна одвідувачка... чудовий травневий вечір... затишна альтанка... фальшована артіль інвалідів-героїв громадянської війни... суд... Що я можу сказати? Це уже видруковано, а моє — ні! Ганьба навіки! Письменницька кар'єра скінчена... Друже, чом я тебе не послухав?
— Мгу... історія...— ледве промимрив Сашко, — але не второпаю: чому у вас це так збіглося?
— Ах, Сашко, бери назад собі всіх дурнів, що їх на мене був чіпляв. Ми ж з тим телескопічним опудалом із одного джерела черпали... Він тільки спритніший за мене. Більший корабель, але теж до своїх коксових печей не доплив. Я — повість, він — роман...
Сашко раптом кумедно пхекнув, прикривсь долонею. Не врятувало й це: зареготав на всю пащу, аж сусіди оглянулися, здивовані.
— Оце так висмоктав, смоктун жовторотий!
— Сам жовторотий, побрехало язикате! Туди ще — ради давати, а потім глузувати з лиха приятелевого.
Клепацький не на жарт розлютивсь, розпалений до того доброю порцією кислого напою. Сашкові не відразу вдалося заспокоїти його.
— Слухай: це випадок не виїмковий, коли два письменники збігаються на одному матеріалі. Опублікуй щиро, як це сталося, і з тебе знімуть тяжке обвинувачення в пляґіяті.
Та ще побачимо, як тому романістові підвезе з критикою.
— Може, думаєш, вилають? — полегшено-радісно запитав Клепацький.
— Напевно вилають! — переконано Сашко.
— Але за що?
— За «жінку з ворожого табору» та ще й ворожого голосу. Пам'ятаєш, уже був один із наших українських «Ґео» написав[198] та й опікся.
— Гаразд, Сашко, я напишу про жінку з табору нашого.
— А чому ти з неї не розпочав? Мовчиш? Соромно? Друже, ходім додому, — стиснув Клепацькому руку і, підтримуючи злегка обважнілого приятеля, вивів його з пивної...
Повість про Рину Чугай так і не було надруковано. Другої частини російського роману теж не було.
20-23/I 1930 р.
Спецрепортер[199]
едактор «Революційного Молота» хвилювавсь:
— І де той Михасик запропастивсь? Тут таке діло навертається, а він гасає по якісь дурниці виконкомівські.
Організували, реорганізували, переорганізували, понапереорганізували... Тьху, сухота! Без масла в рота не лізе.
— А з поганим маслом іще гірше буває, — резонно зауважив секретар, — і чого це ви нашого Михасика гудите? Хіба не він стонадцять установ за день вибігає, в начканців[200] через знайому маніпулянтку[201] всі останні звіти витягне? По-американському працює, справжній спецрепортер, а ви...
Та де ж він, ваш американський спец? Дивіться-бо:
«Партком
Вельми секретно
Телефонограма редакторові „Ревмолота“
Сьогодні об 11 год. веч. проїздом буде тов. Троцький. Активу організації в партклюбі зробить доповідь про міжнародне становище.
198
Один із наших українських «Ґео» написав — мається на увазі твір Ґео Шкурупія «Жанна-батальйонерка» (1930).
199
Уперше оповідання надруковано в 1 числі часопису «Журнал для Всіх» за 1925 р. Подаємо за виданням: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ. 1929. У наступному передрукові твору прізвище Троцький було змінене на Пересоцький (Пилипенко С. Анекдоти старого редактора. — X.: Плужанин, 1933).