Але ж не кожний вислухає так уважно, як ви, не кожний зрозуміє мене. Адже це не донкіхотство, не чесність з собою, не хороблива інтелігентщина. Правда? Ви ставитесь до цього серйозно?
Мій сусіда допитливим зором журних очей заглядав пильно в моє обличчя, сховане в вечерових сутінках. Шибки вже не відсвічували зоряними фарбами, за ними синіла тьмяна мла. Його постать була трошки схилена, ніби він чекав несподіваного удара й напружено-суворо дожидав моєї відповіді.
— О, так! Я ставлюсь до цього цілком серйозно, — поспішив заспокоїти я сусіду. — Злочинна думка теж є гріх. Адже справа найголовніша в тім, що вважати за злочин і чого, власне, соромитися. Хіба не знаємо прикладів, що можна соромитися і того, — чому не вчинив злочину. Хочете, я вам і про це дам дещо прочитати? З Мопассана? Га?
Сусіда недовірливо, з-під високого лоба, поскородженого передчасними зморшками, глянув на мене: чи не переводжу я навмисне тему на щось інше, — одвів стомлений погляд журних очей, зідхнув, обережно поклав книгу, що стала приводом для нашої розмови, і ще раз роздумливо мовив:
— А все-таки, як мало книг, що думають...
Я нічого не відповів, бо тоді ж таки вирішив, не довго думаючи і не соромлячись, описати нашу розмову.
16/ХII 1928 р.
У поході[216]
(З військового щоденника 1916-17 рр.)
евесела, непривітна латвійська сторона. Вся її сіро-бура земля взялася похилими піщаними сугорбами, наче приземкуваті копиці розкидані десь на луках рясно, рясно. Салдати, що побували за японської війни в Манджурії, звуть їх сопками. Вони густо поросли невисоким сосновим лісом, розкорячкуватими сірими кущами, іноді білою березою. Поміж сопками, у звивистих долинах, розляглись порослі червонуватим чагарником болотища або холодно-крицеві озера. Над ними вічно коливаються випари, сідуватий туман. Сиві пасма його вечорами та ранками чіпляються за верхів'я дерев, і стоять ліси тоді окутані мрякою, наче в бавовні. А на блідому північному небі такі ж бавовняні клуби незчисленних хмар. Рідко коли прозирне крізь них стомлений, ледве теплий сонячний промінь і знов сховається за дрімотними повіками сірого дня.
По схилах «сопок» гадючиться вузенька доріжка. Зараз вона вся ворушиться від незвичайного натовпу людей. Ідуть вони по чотири у ряд, одягнені в бурі шинелі, і співають незнайомої тут пісні про якусь молоду вдову, що на лихо собі
У першому шерезі важко ступає незграбними чобітьми правофланговий — цибатий, довгорукий і довгошиїй уже літній салдат Шамотнявий. Його звислі плечі відтягає назад тісно напханий речевий мішок. Груди давить перечеплений навкоси патронташ із набоями. Навхрест із ним, через друге плече, скатана брезентова палатка. На ремінчатому пасі теліпається з одного боку залізна шанцева лопатка, з другого — боклажок, а спереду відтягають пас і давлять живіт іще дві шкуратяні коробки з набоями. Всього на два пуди ваги, як на в'ючному ослюкові. Притримуючи однією рукою гвинтівку, другою Шамотнявий звичним вимахом доносить її до паса, а потім далеко відкидає вбік і назад. Із пересохлого горла хрипливо виривається давно завчений приспів:
Монотонна пісня глухо звучить у сирому, пронизуватому повітрі, не відгукується луною в туманом повитих болотяних чагарниках.
— Веселіше, хлопці, веселіше!— підбадьорює свою чоту[217] високий чотар[218] Величко. — Шамотнявий, ногу! Дай ногу, кажу!
Шамотнявий, як старий кінь під батогом, трішки здригує і намагається твердіше ступати по дорожній багнюці — «дає ногу».
Вся чота за ним теж натискає на підошви, бризкає грязюкою на сусідів, чвякає чобітьми в холодних калюжах.
— Чого йому заманулось болото розхлюпувать? — чує Шамотнявий притишений злісно-шипливий голос сусіди, молодого ще салдата Борзяка. — Начальство бачить, чи що, пес брехливий?
— Не розтабарювать у строю, ти, кислоокий! Маєш наряд на діжурство поза чергою.
Безвусе червонясте обличчя Борзяка закліпало білявими віями і скривилося в презирливу посмішку.
216
Подаємо за книжковим першодруком у виданні: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.