На думку критика, письменник навіть має переваги над американським класиком. По-перше, Пилипенко ніколи не використовує улюблений О. Генрі композиційний прийом «якраз», адже всі його сюжетні колізії логічні й відповідають принципам «художньої правди»[56]. «Друге, чим різниться С. Пилипенко від Генрі: у Пилипенка нема тієї нігілістичної безідейности, що проглядає зі всіх творів американського новеліста. С. Пилипенко переслідує не лише доброго сюжета, але й здорову філософію часу»[57]. Притому, наголошує О. Ладен, філософствування в цій прозі немає: «Погляди Пилипенкові — в самій фабулі, у пригоді. Самі постаті людей, їхні вчинки говорять самі за себе»[58].
І тим самим ще раз підкреслюється, що об'єктом у його творчій лабораторії є зазначені в заголовку — «Тисячі в одиницях». Не випадково Г. Майфет резюмував: «Специфікаційне втілення ідеології у стилістичному розгалуженні (а не в оголено-агітаційному пляні), помірковано-вмотивоване запровадження засобів зовнішньої форми дають у сумі добрий „літературний факт“, забезпечуючи збірці читача (про що недаремно свідчить друге її видання) і водночас доводячи міцний творчий поступ її автора»[59].
Дещо осібно і в цій книзі, і взагалі в прозовому доробку Пилипенка стоїть цикл творів, який умовно можна означити підзаголовком першого з них — «З військового щоденника 1916-17 рр.» (до речі, саме ними було доповнене друге видання збірки «Тисячі в одиницях»). Оповідання «У поході», «Острів Драйкройцен», «Огнева паніка», «Льодолом» засвідчують появу цілком нової якості в письмі Сергія Пилипенка.
Як зауважував І. Сенченко, «це оповідання про те, що він найкраще знав — про події воєнних літ. Пензель письменника барвистий, вражає абсолютне знання матеріалу і, водночас, уміння письменника малювати широкі картини. Дивно, зміст повістей С. Пилипенка часом глибоко трагічний, а все полотно заповнене світлом, повітрям, тим, що незримо випромінювала велика душа письменника»[60].
Власне, й ця «жанрова» обмовка тут не випадкова, адже ми маємо справу з наближенням-дозріванням автора до більшого прозового формату — повісті, що так і не була написана. Принаймні наразі немає навіть свідчень про це. А можливо, повісті й романи просто не були на часі для нього, з огляду на загальну ситуацію в Україні.
Рік «великого перелому» 1929 став справді переломним у житті української нації — початком великої катастрофи, що вивершилася репресіями й терором. Офіційна ж пропаганда в радянський час прагнула ці чорні сторінки нашої історії подати в мажорній тональності: «Щодо важливості і складності завдань, новизни і глибини соціально-економічних процесів, темпів і масштабів соціалістичного будівництва, це був один з найважчих періодів у діяльності партії. Щодо сміливості задумів і творчого розв'язання практичних питань соціалістичного будівництва, гігантського розмаху політичної і організаційної діяльності партії, багатства форм і методів її роботи, високої активності й нечуваної самовідданості трудящих мас у будівництві соціалізму це був справді героїчний період в історії партії і радянського народу»[61].
Обігруючи ідеологічну фразеологію, Григорій Костюк доволі влучно означив цей час як «період героїчних терпінь»: «період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціональних шляхах [...]. Безвихіддя і трагічний фінал»[62]. Означення однаковою мірою стосується як Миколи Хвильового, так і Сергія Пилипенка, зрештою — більшості провідних письменників цієї доби, та і всієї української нації.
Проголошений курс на форсовану індустріалізацію промисловості й колективізацію сільського господарства передбачав подвійну мету: промислове піднесення та знищення соціальної бази для ворожих пролетарській ідеології проявів (зокрема дрібних і середніх власників). А щоби попередити формування ймовірної і політичної, і національно-сепаратистської опозиції (яка могла зіпертися саме на цих власників, адже лишень за 1928 р. було зафіксовано близько 150 селянських повстань), Державне політуправління розгорнуло активну роботу з обліку й виявлення всіх, хто належав до інших партій (наприклад, соціалістів-революціонерів), комуністичних фракцій (троцькістів), брав участь у громадянській війні на боці інших військових формувань тощо, а також тих, хто припустився ухилів від генеральної лінії партії, з подальшою їх ізоляцією та знищенням.
61
Історія Комуністичної партії Радянського Союзу. — К.: Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 449.
62