Остюк здивовано витріщився на ротного. Таких слів він іще не чував. І не знаходив відповіді. В його попівській родині назвали б, певно, такі думки ворохібними, бунтівницькими. Він помовчав, зосереджено щипаючи себе за губу, де мали колись вирости вусики, і нарешті вимовив:
— Але ви це обстоюєте темну, дику масу, що не може собі дати ради, що. Її треба силувати заради її власного щастя, мов щеняті в миску з молоком голову пхати. Пусти її без віжок, без батога — як коні на випасі без пастуха підуть у шкоду, заблукають хто й зна куди.
— А ви заганяєте їх тими батогами хто й зна куди, — гаряче скрикнув ротний і раптом обірвав, почуваючи, що розмова заходить надто далеко. Подумав: «Що я цього попівського синка просвіщаю — чи ж утямить? Батькова наука в ньому кріпко сидить, кілками, а не словами вибивати треба». І додав уголос:
— Батожать вашого руського богатиря і вздовж, і впоперек — і таки дійсно, як ви казали, прокинеться він колись і чхне, ой чхне!.. Це, може, ви чули, філософ такий мандрівний був на Україні — Сковорода[225]. Він так і казав — і не думайте, що він якийсь там революціонер, соціяліст був: «мудрствують, — каже, — що простий нарід спить, хай спить сном, міцним, велетенським, як у казках. Але від всякого сна прокидаються, і хто спить, той не мертвеччина і не трупище. Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і забодрствує»[226].
Не пригадаю вже добре напам'ять, як там далі. Отак і ви думаєте — спить, нехай собі спить, а ми на його спині ще посидимо.
— Та я ж про німців казав, що на нас наносі даються, — скрикнув Остюк.
— Та й німці на своєму народі гопки їздять. Думаєте, охотою німецький салдат на нас іде? Не холодно й не голодно йому в закопах отак, як і нам? Не вовком дивиться він на своїх лайтнантів та майорів, що женуть його на смерть заради тої золотої голови Вільгельмової?
— Ага, ви вже Німеччину за бовдура вважаєте,— іронічно замітив Остюк.
— Та й Німеччина — бовдур, і ми — бовдур, — відказав ротний, рубаючи слова.
— Що ж, по-вашому, ввесь світ на глиняних ногах і незабаром завалиться?
— Щось подібного, мій друже! Тільки він не завалиться, а як метелик з ляльки вилетить, скинувши бридку шкаралущу, і заграє веселкою на сонці.
Остюк не зрозумів. Юне обличчя було кумедно серйозне, лоб зібрався в напружені згортки, а верхня губа нещадно страждала від ненастанних щипків.
— А про мене — треба німця бити до кінця — і край. Хай не лізе! Прийде весна — поженемо, як Наполеона з дванадцяттю язиками аж до Парижу, чи то пак, до Берліну.
— Ну, а далі?
— Як далі?
— Ну, що буде далі, як німця ви поб'єте?
— Розділити Німеччину, як Польщу розділили, хай не бунтує.
— А народу від того краще буде?
— Якому народу?
— Та якому: нашому, німецькому, всякому...
— Звичайно, краще! Буде могутня, велика Росія.
— І буде в могутній, великій Росії таке ж варварство, як і досі...
— То що ж: ви хочете, щоб нас перемогли?
— Ні, не хочу. Це теж буде варварство. Замість одного пана другий пан, може, тільки трохи розумніший та хитріший.
— Так що ж ви, нарешті, хочете, — добивався Остюк.
— Знищити варварство, голубе, знищити варварство.
— Яким способом?
— О, способів багато! В кожному салдаті сидить той спосіб...
Остюк знов розгубився і не міг збагнути, куди, власне, натякає ротний. Брови йому по-дитячому підвелися, очі безпомічно кліпали.
— Що ви хочете цим сказати? — перепитав він.
— Хочу сказати те, про що говорив Сковорода, — знов ухилився від прямої відповіді ротний і по павзі додав:
225
Сковорода Григорій (1722-1794) — видатний філософ і поет. В основі творів — розв'язання проблеми щастя людини. Його праці поширювалися як серед інтелектуальної еліти України, так і поміж простолюду.
226
«