Раз тільки одживився, наче набув притомности. Побачив, як до його ніг з води приткнулось щось маленьке, сіреньке й полізло під шинелю. Лісова миша, вимита водою з зимової нори. Он іще одна пливе й хапається по дорозі за сосновий стовбур, але холодна хвиля відриває її і тягне далі.
«Біднії», — мельконуло в голові, й ридання тісним клубком стиснуло горло. Не проковтнути того клубка. Сльози мимовільно течуть із очей. Жаль, такий жаль бере на цих маленьких тварин. Та ні — це жаль на себе, на свою невідворотну загибіль, отут на шматочку землі, відрізаному від усього світу крижаною водою. Так загинути, не в бою з ворогом, не від почесної рани, а як ота бідна миша, як зінське щеня[228], що його виливають на луках хлопці-пастухи. Остюк плакав, як дитина, плечі здригували, клубок у горлі забивав дух, змушував похапливо ковтати повітря, захлинатися сльозами. Час загубився в свідомості. Година, три, п'ять пройшло від початку катастрофи — та чи не все одно? Єдине, чого шкода — забув у землянці револьвер. Короткий постріл — і не було б оцих мук, цієї страшної смерти. Він згадав відому китайську кару — над людиною, скрученою по руках і ногах, величезна дерев'яна лійка, як у млині, тільки з піском. І сиплються на голову, сиплються невблаганні порошинки, ось вони лягли рівним конусом округ ніг, ось уже дійшли живота, грудей, плечей, доходять губів... Ще трохи — і дихати нічим...
Страшна перспектива аж дибки волосся підвела юнакові. Краще зразу у воду. Підвівся. Вагається. Невже рятунку немає? Невже-таки смерть?
Он тихі голоси людей. Є ще, значить, живі, є такі, що говорять. Люди... як вони люди, вони мусять допомогти, вони повинні допомогти.
— Величко! Шамотнявий! Сюди! Сюди! — крикнув розпачливо Остюк, пізнавши голоси.
Між деревами обережно просувався до горбка човен, підштовхуваний Шамотнявим довгою латою з закопної обшивки, як багром. На носі стояв Величко, хапаючись за дерева й дужими руками відштовхуючись від одної сосни, щоб дістатися дальшої. Пінястий струмень крутив човном, бив його об стовбури, похиляв, аж вода порскала за облавки, але Шамотнявий щосили впирався у дно своєю латою, а Величко знов виробляв на носі дивовижні гімнастичні вправи.
— Не кричіть! Бачимо. Не кричіть, бо німець почує, знов стрілятиме, мать його бабка родила!
За скільки часу човен поволі ткнувся бортом об горбок.
— Стрибайте, та легше, бо ця посудина, як решето. Беріть он дощечку, вихлюпуйте воду.
Остюк умостився в середині хиткого човна і тут знов побачив скілька сіреньких мишей та оксамитову шкірку крота. З горбка, слідом за ним, попливла до човна перша побачена ним миша.
— Як дід Мазай зайців рятував, — пригадав він дитячі вірші, — а тут миші, як люди, і люди, як миші, — і не міг стримати несподіваного, недоладнього сміху. Він хлюпотливо висмикувався йому з горла, судорожно викривляв молоде обличчя, лоскотав очі реготливими сльозами. Остюк соромливо затуляв рота рукою, одвертався від пловців, що здивовано поглядали на нього.
— Як Мазай, як дід Мазай! — пробував він пояснити свою поведінку і знов душився нестримним гістеричним реготом.
Човен тим часом виробляв хитрі викрутаси між деревами, тикався носом то в одну, то в другу сосну і нарешті приткнувся кріпко до якоїсь розкоряки.
— Отут вилазьте, а ми ще шукати поїдемо. Гони далі, Шамотнявий!
Остюк нарешті заспокоївся і з червоними заплаканими очима притулився боком до стовбура, звісивши ноги з похилої гіляки.
Замислився.
«А що ж далі? Поки на дереві сидіти? Ну, день, два, а там? Вода ж так скоро не спаде, криголом два тижні по великих ріках буває... Однаково, мабуть, смерть... Чого ж вони пораються? Ба ні, не вони одні», — побачив він недалеко другий, більший човен з ротним та трьома салдатами, що таким саме робом — довгими латами — маневрували між соснами.
— Ага, Остюк! Живий? — крикнув ротний, наближаючись. — Бити нас треба, що човнів заздалегідь не поконопатили, та й тепер відразу за них не схопились. Шість було, три лишилось, та один із них зовсім не годиться, дірявий, як стара галоша.
— Та хто ж його знав, що серед зими повідь зчиниться, — виправдував хтось із салдат.
— І то так. Як чорти воду збаламутили в такий мороз, у лютому, коли ще льоду з місяць стояти треба або й більше, бо тут же ще й північ, — підхопив примиренно другий.
— Отам іще коло передньої лінії познімати з дерев треба людей, бо перестріляють їх німці, як тетерят.