— Ще раз урятував, товаришу, — відсапуючись і відпльовуючись, каже по хвилі Шамотнявий, сидячи на крижині. Величко бере його під плечі й відтягає далі від краю, туди, де криги лежать у скілька поверхів, стиснувшись муром навколо острова.
Звідси він кричить ротному:
— Стало, вже зовсім стало! Дрючків тільки треба побільше.
Салдати зрозуміли й нервово заворушились. Виблиски надії оживили думку. Гаряче засперечались.
— Як знов посуне — перемеле на борошно.
— А тут як не постріляють, так замерзнеш на дереві.
— Та хіба така крига вдержить? Вона ж уся на гамуз потрощена.
— В ополонку зсунешся — і капут, амба!
— З дрючків мостки робитимемо.
— Скільки ж тих дрючків треба? Через Двину тут півверстви[229], як не більше.
— А ззаду знову наперед передаватимемо.
— Ні, краще тут сидіти.
— Що ж ти висидиш?
— Що? Може, вода швидко зійде, човнами переїдемо...
— О, німець скорше за тебе приїде й забере. До нього онде вдвоє ближче.
— А ми вночі, щоб не бачив.
— А він тебе ще вдень кулеметом покропить і до ночі не доживеш, насвердляє дірок.
— Одна смерть, хлопці, та це хоч у свій бік ітимемо.
— Ітимемо? Рачки полізеш, та й то чи вдержишся, голова твоя капустяна!
— Хоч рачки, аби не сидіти, замерзнемо, як горобці у хугу.
— Он Шамотнявий, та й іще не один, у Йордані побував.
— Ой, покурити б! Підмочило ввесь тютюнець.
— Я тобі покурю! Побачить німець вогник — припече він тебе. В темноті цигарка хто й зна куди світить.
Справді вже зовсім споночіло. Пелехаті силуети сосон зливалися в одну суцільну чорну масу, серед якої заховалися від людського ока постаті людей. Внизу — така ж чорна маса води, лише де-не-де пропливала темно-сірою плямою окрема крижина, відломившись від льодового кола, що обручем звідусіль узяло колишній острів. Із німецьких закопів подеколи шипливо здіймалась дугою зеленава ракета — і тоді видно було хаотичний глетчер[230] на Двині, що завмер у грізній нерухомості. Замість колишньої рівної поверхні ріки було ніби переоране велетенським плугом дике поле. Величезні скиби безладно стовпились на ньому, де гострими ребрами стримлячи догори, де розплатавшись неправильними шматками, тісно спершись на інші шматки, зоріючи між химерно виламаними краями темними проваллями, з хлюпотливою водою...
На одній із таких крижин, котра краєм своїм уперлась у берегові сосни й застрягла в них, а другим — упірнула під другу таку саме крижину, що стала мало не сторчма від тяженного натиску подальших подруг,— ворушились дві чорні постаті. Вони ніби обмацували краї своєї льодової території, стрибали на сусідні крижини, розгойдували їх, знов вертали назад і такі самі вправи виробляли в іншому напрямі.
Нарешті Величко крикнув ротному:
— Пора вже, стало ніби кріпко.
Шамотнявий додав:
— Дрючків, дощок тільки більше треба.
Драйкройценська флотилля — два діряві човни — не забували про це. Покінчивши з людьми, вони збирали тепер решту обшивки з закопів, що, вимита водою, плавала на острові. На краю крижини, де сиділи Величко з Шамотнявим, набрався вже добрий стос — мов у дровітні.
— Ну, хлопці, гайда в похід, — скомандував голосно ротний.
Але не всі охоче прийняли наказ.
— Рушить знову криголом — зітре всіх на порох.
— Загинемо, як сліпі мишенята в відрі.
— Досить одної міни, щоб воно знов помчало.
Перекличка на деревах переходила в палкі суперечки, лайку, загрози.
— Топись сам, як хочеш, мені й тут добре.
— Дурню, пропадеш тут ні за цапову душу!
— Сам цапом будеш, як на вірну смерть підеш, на лід отой.
Не було вже командирів і підлеглих. Кожний слухав самого себе, слухав переконань, а не наказів. Тільки послаблена воля корилась другій, напруженій. І коли б Величко знов не плигнув у човен — нічого, може, й не вийшло б.
— Ану ти, мать твою бабка родила, злазь, іди, подивись сам, чи твердо. Не схочеш, назад привезу. Ану, ворушись! Давай руку, тут сідай! Підпихай, підпихай латою...
Мов ґави круг ополонки, стовпились островитяни довгим шерегом на льодовому березі, з насолодою розминаючи руки, ноги, спину, що позастигали були від довгого сидіння в незручних позах на соснових гілляках. Дехто нерішуче підходив до краю крижин, пробував перейти на сусідні, перестрибував через щілини між ними.
230
Глетчер — геологічне скупчення на земній поверхні великих мас льоду, який рухається під впливом власної ваги, льодовик; тут вжито за аналогією.