VІІ
Провівши приятеля, Андрій Юхимович сідає за стіл і знову починає читати. Тишу вечора і потім ночі не порушує жоден звук, і час, здається, спиняється й завмирає разом з лікарем над книгою, і здається, що нічого не існує, крім цієї книги й лампи з зеленим ковпаком. Грубе, мужицьке обличчя лікаря потроху освітлюється усмішкою зворушення й захоплення перед поступом людського розуму. «О, чому людина не безсмертна? — думає він. — Навіщо мозкові центри і звивини, навіщо зір, мова, самопочуття, геній, якщо всьому цьому судилося піти в землю і, кінець кінцем, охолонути разом з земною корою, а потім мільйони років без сенсу і без мети кружляти з Землею навколо Сонця. Для того, щоб охолонути й потім кружляти, зовсім не треба витягати з небуття людину з її високим, майже божим розумом, і потім, немов на глум, обертати її в глину.
Обмін речовин! Але яке боягузтво втішати себе щщ сурогатом безсмертя! Позасвідомі процеси, що відбуваються в природі, нижчі навіть за людську дурість, бо в дурості є все-таки свідомість і воля, а в процесах — анічогісінько. Тільки боягуз, в якого більше страху перед смертю, ніж гідності, може тішити себе тим, що тіло його згодом буде жити в траві, в камені, в жабі… Бачити своє безсмертя в обміні речовин так само дивно, як пророкувати блискуче майбутнє футлярові після того, як розбилася й стала непридатною дорога скрипка».
Коли б’є годинник, Андрій Юхимович відкидається на спинку крісла й заплющує очі, щоб трохи подумати. І зненацька під впливом хороших думок, вичитаних з книги, він кидає погляд на своє минуле й сучасне. Минуле огидне, краще й не-згадувати про нього. А в сучасному те саме, що в минулому. Він знає, що в той час, коли його думки кружляють разом з охололою Землею навколо Сонця, поряд з лікарською квартирою, у великому корпусі нудяться люди в хворобах і фізичному бруді; може, хто-небудь не спить і воює з нужею, хто-небудь заражається бешихою або стогне від туго затягнутої пов’язки; може, хворі грають в карти з сиділками й п’ють горілку. У звітному році було обдурено дванадцять тисяч чоловік; вся лікарняна справа, як і двадцять років тому, побудована на крадіжках, чварах, плітках, кумівстві, на грубому шарлатанстві, і лікарня, як і перше, являє собою установу неморальну й дуже шкідливу для здоров’я жителів. Він знає, що в палаті № 6, за гратами, Микита б’є хворих і що Мойсейко щодня ходить по місту і жебрачить.
З другого ж боку, йому чудово відомо, що останніх двадцять п’ять років з медициною сталася казкова зміна. Коли він учився в університеті, йому здавалося, що медицину скоро спіткає доля алхімії й метафізики, а тепер, коли він читає ночами, медицина зворушує його і збуджує в ньому подив і навіть захоплення. Справді, який несподіваний блиск, яка революція! Завдяки антисептиці роблять операції, що їх великий Пирогов вважав неможливими навіть in spe[8]. Звичайні земські лікарі наважуються робити резекцію колінного суглоба, на сто розтинів черева один тільки випадок смерті, а кам’яна хвороба вважається за таку дрібницю, що про неї навіть не пишуть. Радикально виліковується сифіліс. А теорія спадковості, гіпнотизм, відкриття Пастера і Коха, гігієна з статистикою, а наша російська земська медицина? Психіатрія з її теперішньою класифікацією хвороб, методами розпізнавання й лікування — це в порівнянні з тим, що було, цілий Ельбрус. Тепер божевільним не ллють на голову холодну воду і не надівають на них гамівних сорочок; їх утримують по-людському і навіть, як пишуть у газетах, улаштовують для них спектаклі і бали. Андрій Юхимович знає, що при теперішніх поглядах і смаках така мерзота, як палата № 6, можлива хіба тільки за двісті верст від залізниці, в місті, де міський голова і всі гласні — малограмотні міщани, які бачать в лікарі жерця, якому треба вірити без будь-якої критики, хоч би він вливав у рот розтоплене олово; а в іншому місці публіка й газети давно б уже рознесли на шматки цю маленьку Бастілію[9]. «Ну що ж? — питає себе Андрій Юхимович, розплющуючи очі. — Що ж із того? І антисептика, і Кох, і Пастер, а суть справи нітрохи не змінилася. Хворобливість і смертність ті ж самі. Божевільним улаштовують бали і спектаклі, а на волю їх все-таки не випускають. Значить, все дурниця і суєта, і різниці між кращою віденською клінікою і моєю лікарнею, власне, нема ніякої».
Але скорбота і почуття, схоже на заздрість, заважають йому бути байдужим. Це, мабуть, від утоми. Важка голова схиляється до книги, він кладе під обличчя руки, щоб м’якше було, і думає: «Я служу шкідливій справі й одержую платню від людей, яких обманюю; я нечесний. Але ж сам по собі я ніщо, я тільки частина необхідного соціального зла: всі повітові чиновники шкідливі і задарма одержують платню… Значить, у моїй нечесності винен не я, а час… Якби народився я на двісті років пізніше, я був би іншим».