Трофимов. Вся Росія наш сад. Земля велика й прекрасна, є на ній багато чудових місць.
Пауза.
Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже ж з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські створіння, невже ж ви не чуєте голосів… Володіти живими душами — це ж переродило всіх вас, хто жив раніше і живе тепер, так, що ваша мати, ви, дядя вже не помічаєте, що живете в борг, за чужий рахунок, за рахунок тих людей, яких ви не пускаєте дальше передпокою… Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще зовсім нічого, нема певного ставлення до минулого, ми тільки філософствуємо, бідкаємось на тугу або п’ємо горілку. Бо ж так зрозуміло: щоб почати жити в сучасному, треба спочатку спокутувати наше минуле, розірвати з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, тільки незвичайною, безнастанною працею. Зрозумійте це, Аню.
Аня. Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш, і я піду звідси, даю вам слово.
Трофимов. Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх у колодязь і тікайте. Будьте вільні, як вітер.
Аня (в захопленні). Як хороше ви сказали!
Трофимов. Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще нема тридцяти, я молодий, я ще студент, але я вже стільки натерпівся. Як тільки зима, я голодний, хворий, стурбований, злиденний, як старець, і куди тільки доля не ганяла мене, де тільки я не був! І все ж душа моя завжди, щохвилини, і вдень і вночі, була повна невимовного передчуття. Я передчуваю, Аню, щастя і вже бачу його…
Аня (замислено). Сходить місяць.
Пауза.
Чути, як Єпіходов грає на гітарі ту ж саму тоскну пісню. Сходить місяць. Десь біля тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аню! Де ти?»
Трофимов. Так, сходить місяць.
Пауза.
Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить все ближче й ближче, я вже чую його ходу. І якщо ми не побачимо, не зазнаємо його, то це не біда. Його побачать інші.
Варин голос: «Аню! Де ти?»
Трофимов. Знову ця Варя! (Сердито). Обурливо!
Аня. Ну що ж? Ходімо до річки. Там хороше.
Трофимов. Ходімо.
Ідуть.
Варин голос: «Аню, Аню!»
Завіса
Вітальня, відокремлена аркою від зали. Горить люстра. Чути, як у передпокої грає єврейський оркестр, той самий, про який згадується в другій дії. Вечір. В залі таппюготь grand-rond. Голос Симеонова-Пиіцика: «Promenade a une раїге!» Виходять у вітальню: в першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, — в другій — Трофимов і Любов Андріївна, в третій — Аня з поштовим чиновником, в четвертій — Варя з начальником станції і т. д. Варя тихо плаче і, танцюючи, витирає сльози. В останній парі Дуняша. Ідуть по вітальні. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» та «Les cavaliers a genoux et remerciez vos dames!»[10].
Фірс у фраку приносить на підносі зельтерську воду. Входять у вітальню Пищик і Трофимов.
Пищик. Я повнокровний, у мене вже двічі був удар, і танцювати важко, але, як кажуть, потрапив до хору, співай не співай, а рота роззявляй… Здоров’я таки в мене коняче. Мій покійний батько, жартівник, царство небесне, про наше походження казав так, ніби наш старовинний рід Симеонових-Пищиків походить від тої самої коняки, яку Калігула посадовив у сенаті… (Сідає). Та от біда: грошей нема! Голодний собака вірить тільки в м’ясо… (Хропе і зразу ж прокидається). Так і я… можу тільки про гроші…
Трофимов. А в вашій постаті справді є щось коняче.
Пищик. Ну то що… кінь хороший звір… Коня продати можна.
Чути, як у сусідній кімнаті грають на більярді. В залі під аркою з’являється Варя.
Трофимов (дражнить). Мадам Лопахіна! Мадам Лопахіна!..
Варя (сердито). Облізлий пан!
Трофимов. Так, я облізлий пан і пишаюсь цим!
Варя (в гіркому роздумі). От найняли музикантів, а чим платити? (Виходить).
Трофимов (до Пищика). Якби енергію, яку ви протягом усього свого життя витратили на розшукування грошей для сплати процентів, та вжити на щось інше, то, певне, кінець кінцем, ви б могли перевернути землю.
Пищик. Ніцше… філософ… найвидатніший, найславетніший… величезного розуму людина, говорить у своїх творах, ніби фальшиві гроші робити можна.
Трофимов. А ви читали Ніцше?