Пищик (захекавшись). Ой, дайте віддихатися… замучився… Мої найшановніші… Води дайте…
Гаєв. По гроші, напевне? Слуга покірний, іду від гріха… (Виходить).
Пищик. Давненько не був у вас… найпрекрасніша… (До Лопахіна). Ти тут… радий тебе бачити… величезного розуму людина… візьми… одержуй… (Подає Лопахіну гроші). Чотириста карбованців… буду винен ще вісімсот сорок…
Лопахін (здивовано знизує плечима). Ніби уві сні. Де ж ти взяв?
Пищик. Зачекай… Жарко. Подія найнезвичайніша. Поїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину… (До Любові Андріївни). І вам чотириста… прекрасна, дивна… (Подає гроші). Решту потім. (П’є воду). Зараз оце один юнак розповідав у вагоні, ніби якийсь великий філософ радить стрибати з дахів… «Стрибай!» каже, і в цьому вся задача. (Здивовано). Ви ж подумайте! Води!..
Лопахін. Що ж це за англійці?
Пищик. Здав їм ділянку з глиною на 4 роки… А тепер вибачайте, ніколи… треба гнати далі… Поїду до Знойкова… до Кардамонова… Всім заборгував… (П’є). Живіть здорові… В четвер заїду…
Любов Андріївна. Ми зараз переїздимо до міста, а завтра я за кордон…
Пищик. Як? (Стурбовано). Чому до міста? То ж то я дивлюсь на меблі… чемодани… Ну, нічого… (Крізь сльози). Нічого… Найвеличезнішого розуму люди… ці англійці… Нічого… Будьте щасливі… Хай бог вам помагає… Нічого… Всьому на цьому світі буває кінець… (Цілує руку Любові Андріївни). А почуєте, що й мені кінець прийшов, згадайте оцю саму… коняку і скажіть: «Був на світі сякий-такий… Симеонов-Пшцик… царство йому небесне»… Прегарна погода… Так… (Виходить дуже зніяковілий, але зараз же повертається і каже з порога). Кланялась вам Дашенька! (Виходить).
Любов Андріївна. Тепер можна і їхати. Їду я з двома клопотами. Перший — це хворий Фірс. (Поглянувши на годинник). Ще хвилин п’ять можна…
Аня. Мамо, Фірса вже відправили до лікарні. Яша відправив зранку.
Любов Андріївна. Друга моя печаль — Варя. Вона звикла рано вставати й працювати, а тепер без роботи вона, мов риба без води. Схудла, зблідла і плаче, сердешна…
Пауза.
Ви це дуже добре знаєте, Єрмолаю Олексійовичу; я мріяла… віддати її за вас, та й з усього було видно, що ви женитесь. (Шепоче Ані, та киває Шарлотті, і обидві виходять). Вона кохає вас, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби обминаєте одне одного. Не розумію!
Лопахін. Я теж, по правді, сам не розумію. Якось чудно все… Якщо є ще час, то я хоч зараз ладен… Скінчимо зразу — і край, а без вас, я почуваю, не освідчусь.
Любов Андріївна. І чудесно. Потрібна ж бо тільки одна хвилина. Я її зараз покличу…
Лопахін. До речі, й шампанське є. (Поглянувши на скляночки). Порожні, хтось уже випив.
Яша кашляє.
Це називається вихлистати.
Любов Андріївна (жваво). Прекрасно. Ми вийдемо… Яшо, allez![13] Я покличу її… (До дверей). Варю, облиш усе, іди сюди. Іди! (Виходить з Яшею).
Лопахін (поглядає на годинник). Так…
Пауза.
За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.
Варя (довго розглядає речі). Дивно, ніяк не знайду…
Лопахін. Чого ви шукаєте?
Варя. Сама пакувала і не пам’ятаю.
Пауза.
Лопахін. Куди ж ви тепер, Варваро Михайлівно? Варя. Я? До Рагуліних… Домовилась до них господарство доглядати… за економку, чи що.
Лопахін. Це в Яшнево? Верстов сімдесят буде.
Пауза.
От і кінчилось життя в цьому домі…
Варя (розглядає речі). Де ж це… Чи, може, я в скриню запакувала… Так, життя в цьому домі кінчилось… більш уже не буде…
Лопахін. А я в Харків зараз їду… от з цим поїздом. Справ багато. А тут, в садибі, залишу Єпіходова… Я його найняв.
Варя. Ну, що ж!
Лопахін. Минулого року, коли пригадаєте, в цю пору сніг уже йшов, а тепер тихо, сонячно. Тільки от холодно… Градусів три морозу.
Варя. Я не подивилась.
Пауза.
Та й розбився у нас градусник…
Пауза.
Голос у двері з двору: «Єрмолаю Олексійовичу!»