Бідолашний чоловік був меланхоліком у житті, а на сценічних підмостках, що уособлюють світ, — коміком, і за свою, більш ніж сорокарічну кар’єру на сцені настільки пристосував м’язи обличчя до комічних ролей, що вони уже більше не слухалися його, коли доводилося зображати поважність чи печаль. Тож говорячи про сумні речі, він корчив потішні міни.
— Я був зі своїм театром за кордоном, у Росії, і признаюся, там нам велося зле, чимало заборгували, але що робити людині, тим паче митцеві, жити ж треба! І ось, як бачите, наші декорації та гардероб забрали в заставу, а ще два вози і деякий інструмент, врятувати вдалося тільки дріб’язок. Як же нам тепер достойно показатися перед нашими покровителями? Це дуже сумно, — він знову скорчив неймовірно смішну гримасу.
— Отож ви бажаєте?… — втрутився Альбін, котрого доля артистів дуже зворушила.
— Я чув, що тут, у Золочеві, живе син знаменитого автора “Дівчини з Марієнбургу”[*], тобто ваш дядько, — продовжував директор театру. — Я сподівався знайти тут чутливе серце й апелювати до нього в ім’я мистецтва та вітчизни!
Вираз його обличчя був такий, наче над усім щойно сказаним він невимовно потішається.
— Запевняю вас, ми зробимо усе, що в наших силах, — мовив мій друг.
Альбін витягнув свій тугий гаманець, і блаженна усмішка промайнула обличчям нещасного директора.
Невдовзі ми порозумілися, і проблему було розв’язано, але ще слід було звести сцену, виготовити декорації та костюми. Отож ми вирішили трохи трусонути наших знайомих.
— Якою буде перша вистава? — запитав Альбін директора, який захоплено бавився подарованими банкнотами.
— Наважуся запропонувати “Сина нетрів”, — мовив нерішуче директор. — Якщо панство не має нічого проти.
— Гаразд, давайте “Сина нетрів”! — вигукнув Альбін, який уже почував себе альтереґо директора театру.
— Костюми для цієї вистави майже всі врятовані, бракує тільки ведмежої шкури для Інґомара. Може, ваш вельмишановний дядько має ведмеже хутро?
— На жаль, ні.
— Підійшла би і шкура вовка.
Вовчої також нема.
— Тоді дамо Інґомарові шкуру тигра, — мовив директор після коротких роздумів.
— Шкуру тигра? Що це вам спало на думку! — вигукнув Альбін. — Її ж роздобути іще важче!
— Вибачайте, — м’яко заперечив директор, — але нема нічого легшого — при певному досвіді, — як виготовити тигрову шкуру. Для цього достатньо лляної ряднини.
— Ряднина, — тупо повторив Альбін, його ілюзіям було завдано відчутного удару.
— Стара ряднина, — потвердив директор.
— Ряднина та до того ж стара, — мурмотів Альбін. — І нею ви хочете Інґомара…
— Ясна річ. Наш театральний служник, зветься Крупек, — незвичайний, універсальний геній, він малює декорації та шиє костюми, грає на флейті, працює суфлером і подає репліки, скажімо, такі: “Коней осідлано!” або “Посланець приніс вам цього листа!” Він зуміє зі старої ряднини зробити чудову тигрову шкуру. Справді, панове, — продовжував директор далі, помітивши наше здивування. — Ми не прості комедіанти, ми артисти.
Старе рядно ми одразу ж попросили у моєї тітки і передали директорові, який втішено вхопив тигрову шкуру під пахву і подався разом з нами до Лодойски-Сепелінської, вродливої розлученої жінки, котра славилася в Золочеві своєю емансипованістю та прихильністю до всього прекрасного.
Нас прийняли без усяких передмов.
Дама лежала на турецькому дивані в чудовому, але дуже сміливому негліже і смалила сигару, мов гусар. Коли ми заговорили з нею, апелюючи до її любови до мистецтва та театру, вона, не змінивши пози і навіть не розтуливши рота, звеліла Альбінові кивком голови подати гаманець, що лежав на секретері. Так само мовчки вийняла з нього п’ять банкнот по десять гульденів кожна і передала їх директорові театру, який від зворушення готовий був упасти перед нею на коліна.
Доки ми розмовляли про репертуар, директор прикипів поглядом до великого килима, зробленого під горностая, на якого поклала свої ніжки вродлива пані.
— Вам подобається мій килим? — запитала вона несподівано.
— Як би я смів… — став запинатися директор.
— Я переконана, у Вас з цим килимом пов’язані певні наміри, — засміялася красуня. — Говоріть!
— Я саме подумав про Барбару Радзивілову[*], — прошепотів директор, неймовірно потішно скрививши пику. — Ваш килим, милостива пані, послужив би розкішною накидкою нещасній королеві чи навіть міг би стати пишним манто під час коронації…
— То беріть його! — вигукнула вродлива рішуча жінка. — Я жертвую свій килим на вівтар вітчизни!