— Він завжди влучає.
Коли дівчинка підросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти її з собою. Врешті я взяв її.
У мене була маленька рушниця, — дружина колись ходила з нею на полювання, — купив їй ягдташ і взяв із собою.
Але ж мужности було у цієї дівчинки, хоробрости, як у чоловіка. Ні! Де там чоловікові до неї! Як би це вам пояснити?
Коли ми пробиралися хащами, кажу їй: “А якщо з нами трапиться щось лихе?” Вона ж тільки сміється. “Я ж поруч з тобою!” Вона боялася лише за мене. Коли вона залишалася удома, її лихоманило від страху, а перед вовком вона почувалася так спокійно, наче це й не вовк зовсім, а квочка. Як ми розуміли одне одного! Мені навіть говорити нічого не треба було, вона розуміла мене з першого погляду, жесту, руху. Проте ми радо вели розмови поміж собою.
Коли ми зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неї на коліна — білував тушу, а потім ми сиділи разом, і світ був для нас, наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своїй дитині… І все ж не своїй! Але це була її донька! І я любив малу.
Моя дружина теж любила її без міри. І що більше дівчинка прив’язувалася до мене, то палкішою ставала материна любов.
Коли я брав дівчинку з собою, дружина вклякала коло малої, цілувала її й тихо просила: “Залишися зі мною”. Але мала тільки хитала головою. Я сміявся, і вже далеко від дому, у лісовій хащі, не раз згадував ту сцену і радів, що дитина зі мною, а мати аж не тямиться вдома від страху.
Часом дружина клала дівчинці на коліна якесь шитво, але мала тільки вдавала, ніби шиє, раптом кидала роботу і втікала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина веліла їй щось зробити. Дівча дивилося на мене і не рухалося з місця.
Якось дружина не стрималася: “Він не твій батько!”
— Тоді й ти не моя мама, — відповіло дитя спокійно. Жінка зблідла, але вже мовчала, тільки зрідка плакала.
— Що за дурниці! Нащо сльози проливати? Світ-бо такий веселий!
…Мій співрозмовник вихилив останній келишок токаю.
— Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзін! Він властиво, росіянин, але це не має значення. Великий Карамзін! Як же він сказав? Не знаєте?
Він ухопився за волосся, наче хотів з голови висмикнути згадку.
— Тепер я міг би розповісти вам про свої пригоди. Усі жінки належать мені, геть усі: селянки, городянки, єврейки, панянки! Усі: блондинки, шатенки, брюнетки, руді, геть усі! Усі!
Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожі на… на… Ох, на що вони схожі?
Ось і тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!
…Щось болить мені голова…
І ще одну коханку я маю. Вона жінка опришка. Її чоловіка повісили, а сама вона… Але що мені до того? Що то мене обходить? Вона не вміє навіть читати, ми й не розмовляємо багато, зате любимося, як вовк з вовчицею!
По десять жінок зараз, щонайменше — троє. Одна — для постелі, друга — для душі, а третя — для серця, але ні, що це я кажу! Серце поза грою, зовсім поза грою…
Він засміявся по-дитячому, зблиснувши своїми чудовими білими зубами.
— До чого тут ще й серце? Серце чоловікові потрібне для своїх дітей, друзів, батьківщини, а для жінки?.. Ха! Ха! Ніколи уже жінці не вдасться здурити мене, я сам їх усіх обдурюю. Весела комедія! Слід дати їм зрозуміти, яким має бути справжній мужчина. Ха! Ха! А як вони усі мене люблять, відколи я їх утягнув у свою гру! Усі вони в мене плакали, усі до одної!
— А ваші стосунки з дружиною? — запитав я, коли він раптом змовк.
— Благочестиво живемо під одним дахом, — відповів він.
— Часом, коли я… коли я отак думаю про ті часи… про неї, мені починає боліти голова. Болить голова… Але ж зараз нам весело! Весело! Весело!
Він жбурнув пляшкою з-під вина у стіну, єврей аж скинувся зі сну і зачепив себе чотками по носі.
— Отак! Ось тепер мені добре! — скрикнув мій співрозмовник, розстібаючи сорочку. — Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселі, то нам добре. Весело! Весело!
Він став посеред шинку, задерикувато взявся в боки і почав танцювати козачка, наспівуючи по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас сумовиту мелодію.
Він то гепав на підлогу, відкидаючи від себе ноги, наче щось зайве й недоладне, то підстрибував мало не до стелі й крутився в повітрі.
І ось він стоїть уже без руху, схрестивши на грудях руки і сумно хитає головою. Ось він хапає її долонями, наче хоче зірвати з пліч, і квилить, як квилить орел, рвучись до сонця.
Раптом двері рвучко відчинилися, і старий статечний селянин у коричневому сіряку[13], з довгим волоссям, меланхолійними вусами та хитрим поглядом, зайшов до шинку.