— Дуже вірогідно, — зауважила панна Лодойска.
— Фактично, гарна і мудра історія, — втрутився раптом мій козачок громовим прошнапсованим голосом. — Але, з дозволу Вашої світлости, панотця, та вельможних пань, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарної прохолодної ранкової пори.
— Маєш рацію, сину мій! — рявкнув хірург, з гуркотом підвівся і затягнув високим тенором “Гей, браття опришки!”
Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.
— Ось тут мешкає старий опришок, — сказав тихо й урочисто мій козачок і показав на самотню гуцульську ґражду, яка стояла на стрімкому скалистому пагорбі серед струнких похмурих смерек. Високий частокіл з чотирьох боків оточував просторі, складені з важких сіро-чорних колод будівлі, покриті гонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вікон, без дверей та комина. Довкола важкі тіні і сумовита тиша, і тільки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гірського потоку.
Це місце навівало глибоку меланхолійну тугу.
Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенські засуви ворітьми гражди з’явилася велика кошлата біла голова з маленькими гострими вухами та крихітними блискучими очима, які спокійно спостерігали за нами.
— Mon Dieu![*] Що це? — скрикнула панна Лодойска.
— Білий ведмідь! — зарепетувала Лола.
— Це опришковий вівчур, — усміхнувся козачок. — Удень він — ягня, справжнє ягня, — з тими словами він відімкнув ворота, зняв балку і поплескав могутнього звіра по спині.
— Гей, Миколо! Чи ти спиш! — гукнув він голосно.
Ми увійшли, обійшли навколо житлового будинку. Широке подвір’я відділяло його від стодоли та стайні, за якими тулився городець. Хата мала двоє загратованих вікон, що виходили на південь, і двоє дверей. Попід вікнами аж до комори тягнувся низький ґанок. На східному боці стояли вулики. У повітрі чулося безугавне привітне гудіння.
— Ото маєте наше справжнє гуцульське обійстя, — заговорив капелан.
— А навіщо паркан, — допитувалася Лола. — У долині таких немає.
— Від ведмедів та вовків.
— Mon Dieu! — ахнула Лодойска.
Тієї миті з хати вийшов чоловік, у якому ми всі без зусиль упізнали господаря обійстя, старого розбійника. І хоч не було у ньому нічого дикого, нічого фантастичного, а в одязі — абсолютно нічого “романтичного”, однак уся його постать випромінювала страшенно спокійну, важку, я б сказав, руйнівну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подібне відчуття, яке буває, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.
Він був високої статури, але з досконалою будовою тіла. Груди могутньо здіймалися під чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглі худі руки з нап’ятими жилами покоїлися на широкому шкіряному поясі. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, уже посріблене сивиною. Густі сиві брови сходилися на переніссі поміж великими ясними карими очима, які, здавалося промовляли: “І не гадай напускати мені туману, братчику, я тебе бачу наскрізь, гейби скло, бо звидів людей і звидів життя”.
Із гарно окресленої верхньої губи меланхолійно звисали темні вуса.
Він окинув нас швидким поглядом і привітався радше ввічливо, аніж привітно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок після короткого зволікання відповів:
— Ні, так не піде. У нашого отамана весілля, і було б образою не прийти до нього.
— Це лише відмовки, — мовила панна Лодойска до професора по-французьки. — Не інакше, як хоче витягнути з нас гроші.
— Ви помиляєтеся, — втрутився я. — Він не візьме ані шеляга, щойно ми переступили поріг його дому, але за кілька жмень пороху зробить усе, що забажаємо.
— Тож спробуйте щастя, пане Захер, — мовив капелан.