У ту мить, коли до вух старого розбійника долинуло моє ім’я, його обвітреним обличчям промайнув майже непомітний усміх, старого наче підмінили:
— Я знав ще Вашого діда, — промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. — І Вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагоді розповім Вам, як ми з ним познайомилися, потішна то була історія. Старі часи! Старі часи! Але прошу до господи.
— То Ви поведете нас?
— Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маємо час… Але ж заходьте…
— Покажіть нам свій дім, — вів я далі. — 3 нами гості, і їм усе за цікавинку.
— Гості? А то ж відки?
— Зі Львова.
— Зі Львова? О, то здалеку.
Він запровадив нас досередини і показав свою хату, котра була розділена на дві однакові кімнати. У житловій кімнаті біля великої печі, більше пристосованої до коптіння м’яса, аніж для обігрівання, стояла біла шафа, розмальована лапатими квітами. Уздовж стін тягнулися широкі лави. В одному кутку виднілося масивне ліжко, біля якого стояла скриня, за стилем більше схожа на шафу, а посередині — міцний громіздкий стіл. Двері у стіні вели до комори, в якій кожний гуцул зберігає своє святкове убрання. Праворуч, як і в будь-якій гуцульській оселі, була кімната для гостей. Одразу ж за порогом тієї кімнати нам блисли в очі розкішні трофеї, що висіли посеред стіни. Дві турецькі дамаські рушниці перехрещувалися над парою чудових арнаутських пістолів, а поряд висіла дерев’яна порохівниця, торба і топір. Стіни тут не прийнято білити, їх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долівку. Двері зачинялися на важкий засув. Тарелі, ложки і виделки вирізані з липової деревини. Повсюди світла чистота й рівномірний брунатний колір дерева. З-поміж пожовклих образів, які де-не-де висіли на стінах, вирізнявся своїми розмірами та візантійським позолоченим тлом образ святого Миколая.
На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний і привітний пес, з’явилася молода вродлива босонога жінка, у квітчастій спідниці та барвисто вишитій сорочці.
— Маємо гостей, — сказав старий спокійно.
За мить на порозі став хлопчина дванадцяти років, з коротким світло-каштановим волоссям та очицями, які можна побачити хіба у молодих косуль. Не застилався і не зніяковів, як інші діти, що сором’язливо тупцюють біля стіни, а сміливо увійшов і привітався дзвінким голосом.
— Куди прямуєте? — запитав він, шанобливо цілуючи священикові руку.
— На Чорногору, — відповів капелан люб’язно.
— Чи можна й мені з Вами?
— Так, Миндо, — погодився опришок, відчувався його авторитет перед малим. — Збирайся.
Хлопчисько наче здимів, а натомість увійшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горілки, боханцем чорного хліба, бочівкою бриндзи та шматком масла на дерев’яному тарелі.
— Просимо до столу, — промовив господар гостинно.
Коли ми сіли навколо великого стола, він налив собі горілки і мовив:
— П’ю до Вас! — і одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денці, гордим рухом вихлюпнув у стелю.
Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло якесь постороннє плаксиве кряхтіня та хекання над нашими головами. З прихистку під дахом вибралася маленька срібляста сова і прошкувала собі задимленим сволоком, який кладеться під стелею від стіни до стіни, наче солдат на варті, поволі, високо піднімаючи лапки, туди й сюди, і зиркала на нас згори вниз приплющеними очима, як дивиться людина, яка хоче розгледіти щось вдалині.
— Ну, Миколо, — мовив мій козачок спроквола. — Чи не час уже нам сідлати коней?
— А пополювати трохи зможемо? — запитав я. — При цій нагоді хочу відсипати Вам трохи свого англійського пороху.
— Ясна річ, пополюємо, — відказав опришок. — То кажете, маєте англійський порох, отой дрібнозернистий? Ну то гайда, збираймося…
— Подивлюся на наших коней, — і козачок вийшов з хати.
— Чого Ви, Миколо, живете на відлюдді? — поцікавився я.
Старий мовчав.
— Не любите людей?
— Ні, але й ненависти до них також не маю.
— А це Ваша жінка?
— Ні.
Опришок повагом кивнув нам головою і пішов до комори перевдягтися.
— Чи буде цей старий чоловік в силі провадити нас? — запитав професор.
— Оброк? О! Він ще й понині першим скаче в Йорданську купіль, — відказав каплан.
— Йорданську? Як це зрозуміти? — перепитали обидві дами, котрі, як справжні польки, й поняття не мали про такі речі.
— Чи Ви нічого не чули про наше свято Водохрещі? — вигукнув капелан.
— Не чули.
— Отже, коли священик разом з паствою іде у цей святий день до найближчої річки, занурює в ополонку, прорубану в товщі льоду, хрест і освячує воду, це називають у народі Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потім стають довгою вервечкою, а священик кропить усіх тією водою. Наші гуцули гатять тоді у повітря з рушниць та пістолів, ладують мортиру[3], а найпобожніші та найхоробріші стрибають, незважаючи на люту холоднечу, в ополонку і приймають хрещення, як приймав його наш Господь…