Минуло небагато часу, наш провідник вийшов у повному вояцькому обладунку гуцулів: коротка, з грубого полотна чиста сорочка, вишита барвистими квітами, без комірця, скріплена коло шиї мідною пряжкою, сягала йому лише до стегон, тож при кожному русі по обидва боки оббитого мідними клепками пояса, прозирало засмагле тіло. Широкі сині полотняні штани були зав’язані поверх червоних шкарпетів-гамашів, зграбні ноги озуті в постоли із сирої шкіри. Поверх, наче далман, він накинув яскраво-червоного, оздобленого синіми шнурами, сердака. Могутні груди захищали, мов римським панциром, перетягнуті навхрест чотири широкі з наклепаними металевими бляшками ремені.
За чересом стирчали пістолі та схожий на кинджал ніж, на маленьких ланцюжках звисали свинячі міхурі, наповнені угорським тютюном, маленька дерев’яна люлька з мідною кришечкою та кресало. Через праве плече висіла картата торба, тайстра, а через ліве — порохівниця, оздоблена мідними цвяшками та кістю, на грудях красувався великий мідний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мідними гудзиками, бляшками та орлиним пір’ям крисаню насунув на чоло, у правиці тримав топір, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.
— Ах, як розкішно виглядає це вбрання! — вигукнула юна полька. — Як по-рицарськи! — і вона заходилася обмацувати порохівницю та ланцюжки, а панна Лодойска тим часом шанобливо відступила назад.
— Як жахливо, — пробурмотіла вона, не зводячи очей з червоних гамашів гуцула. — Але ж як романтично! Справжнє розбійницьке вбрання. Ну хіба ж не видається, ніби він щойно брів у крові?
Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити у його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилізла на лавку позад опришка. Він і кліпнути оком не встиг, як вона вже заходилася коло його голови.
— Ось який він! — вигукнула тріумфально. — Гора!
— Що-що? — перепитав хірург приголомшено.
— Інстинкт убивати, — відказала романтична дама по-французькому і охоплена патосом спустилася на долівку. — Ви, напевно, убили багатьох людей? — запитала вона, аж здригнувшись, колишнього розбійника.
Опришко не зронив і слова, мовчки вийшов надвір.
— Добрих три десятки, — взяв замість нього слово хірург. — Та їх урешті й ніхто не лічив.
— Terrible! Vraiment terrible! І з отим убивцею ми вибираємося на наш променад! Mon Dieu![*]
У дворі вже іржали маленькі чорні гуцульські коники і били в землю копитами, які ніколи не знали підків, аж іскри летіли! Ані сліду тої худизни, що характерна для наших рівнинних коней, навпаки, стрункі, мов арабські скакуни, та моторні, і водночас вгодовані та лискучі, от тільки гриви та хвости по-корсиканському кошлаті, але меткі, як вогонь, добрі й надійні.
Мій вороний також стояв там, як завжди привітний, мало що не усміхається, з великими очима та роздутими ніздрями, вуха нашорошив уперед, зацікавлено розглядаючи чуже кінське товариство. Він привітав мене глухим форканням і звійнув своїм довгим розкішним хвостом. Ми сіли на коней. Опришок спершу підсадив у сідло обох дам і професора, підтягнув кожному стремена, а тоді й сам скочив на спину свого вірного й випробуваного товариша, ще раз кинув оком на хату та на молоду жінку на порозі й гукнув:
— Ну то з Богом!
Малий Мінда їхав попереду на своєму чорному коникові з вогнистими очима, більше схожому на кота. Ми — за ним.
Наш загін — я з рушницею та до зубів озброєний опришок — на чолі, мій козачок на нашому Сивкові з кривою шаблею при боці замикав кавалькаду, а ще — дами, капелан, хірург у своєму незмінному плащі і передусім професор, який у своєму капелюсі нагадував плантатора, з сачками, бляшанкою для збору трав, що скидалася на дуло гармати. Це було трохи схоже на єгипетську експедицію, і мені мимоволі згадалася команда: “Учених та напівучених — досередини!”[4]
Коли ми, простуючи на південь, виїхали із затемненої густими смереками ущелини і звернули у широку, оточену височенними буками долину, перед нами відкрилася панорама високих гір в усій своїй урочистості та сумовитій могутності. Від величних гірських обрисів, від темно-зелених тисячолітніх пралісів, стрімких покресаних ущелинами скал, що здіймалися аж до хмар і вселяли побожний трепет, віяло вічністю.