Між маленькими віконцями висів образ святого Миколая. Уздовж стін стояли широкі дерев’яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, що палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі, перед стаєю, світла більше не було.
Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.
На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з’ява.
Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках — маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.
Дами скрикнули.
— Не бійтеся, — заговорив ватажко, співчутливо усміхаючись. — Це добра дівчина, вона пасе тут у горах своїх кіз. Ну, Атанко, чого ти шукаєш у нашій стороні?
— Притулку, — відповіла пастушка. — Для мене і моїх кіз.
Ватажко знову усміхнувся.
— Так, так, в околиці розпочалося полювання не на жарт.
— Та ж не хочете, аби мене і мою череду роздерли вовки, — мовила вона спокійно.
— Та вже ж не хочемо, — згодився ватажко. — Залишайся з нами.
— А мої кози?
— Най переночують у череді.
— Але маленькі найби зосталися зо мною, — попросила стиха. — Надворі так холодно.
— Добре, добре.
Атанка на якусь хвилю зникла в темряві, а тоді увійшла до стаї у супроводі трьох козенят, четверте ж, ніби кохане дитя, тримаючи на pykax. Вона оглянула нас усіх по черзі, сіла на солому і ніжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномиків, — двоє білих, а одне брунатне, — сполошено брикали по стаї, то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сіні.
— Може б наші любі гості чогось скуштували? — почав ватажко. — Принеси, Сильвестре, найкращого молока.
Один з пастухів уніс досередини бербеницю, інший запалив смоляну скіпку і причепив її над ватрищем.
— Щоб мене грім побив! — нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. — Усе скисло. Закладаюся, що то дід[6] усе поробив. Ну, начувайся!
— Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому діда, — втрутився опришок.
— Той може помститися, — вигукнув малий Мінда.
— Що ти про це знаєш? — відказав ватажко.
— Немало, неньку, — гарячкував малий. — Це — чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.
— Хіба ти його бачив, хлопче?
— Не бачив, — відповів парубійко поважно, — але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.
— Так воно є, — підтвердив опришко. — Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.
— Ну то хай вже, — мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. — Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла і приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко і робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами і добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.
Глузливий смішок з темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.
— Чи Ви чули? — прошепотів хлопчик.
— То коза, — спробував пояснити професор.
— Дід то був, — з докором повернувся до нього один з вівчарів.
— Смійся! — вигукнув ватажко. — Але ти знаєш, розмова з нами коротка.
Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.
— Ви не бачили Ґреґора? — запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. — Уже тиждень, як зник.
— Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?
— Нещастя чигають на мисливця, — пробурмотіла похмуро молода пастушка. — А там, угорі, мавки…
— Чи цей Ґреґор твій коханий? — співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. — То бажаю тобі усілякого щастя. Ти гарна дівчина.