Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.
— О, молодеча пора! — пробурмотів він. — Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?
Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.
— Чому не співаєш, легіню? — запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.
Ґреґор промовчав.
— Так-так, шановні добродії, — підвівся опришок. — Це — історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужности, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірности й приязні.
Старий знову поринув у тужну задуму.
— А зараз уже немає розбійників? — запитала панна Лодойска, порушивши мовчанку.
— Розбійників? — опришок зневажливо стенув плечима.
— Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.
— А кого Ви тоді називали справжніми розбійниками? — не вгавав професор.
— Людей відважних, — відповів задумливо старий, — які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупости, як євреї, яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.
— Щось подібне я чую вперше, — здивувався професор.
— Розкажіть нам, якщо Ваша ласка, про опришків.
— У всіх горах, та що там — у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж Ви, — підлещувалася маленька вродлива полька. — Дозвольте нам послухати.
— Та що там розповідати, — відмахнувся опришок. — Нічого веселого… страшна й кривава історія, — і він умовк.
— Але ж просимо Вас…
— Так, так, ми усі.
— Розкажіть, вуйку, — попросив і собі Ґреґор. — Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, — розповіді про війни, битви та опришків.
— Ну, якщо панове наполягають, — і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чеґету, — то розповім вам з Божою поміччю.
Ми зручно вмостилися і завмерли в очікуванні, затамувавши подих, бо ж який русин[8] не любить оповідати історії чи слухати оповідки! Деякий час було тихо, тільки священний вогонь потріскував посеред стаї, потім старий опришок глибоко зітхнув, тричі значуще кивнув головою і почав.
Отож, любі панове, Ви б хотіли дізнатися, хто такі були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кістьми. Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина і не зможу викласти усе з такою достовірністю, як це робиться у книжках з історії. Але я є одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив війну у горах і можу сказати: усе я бачив своїми очима і чув на власні вуха. Ото й усе.
Тож слухайте. Не раз бачив, як гойдався на шибениці чийсь син, що був бравим вояком і доброю людиною. Ви здивуєтеся і подумаєте собі, старий розбійник захоче зараз виправдати свої криваві вчинки. Але не судіть завчасно.
Бачте, шановні добродії, не наша то справа читати книжки. Ми, селяни, не читаємо, зате розповідаємо один одному історію та легенди, які передаються від діда до внука і про які не вичитаєш у жодній книжці.
Коли, скажімо, у давні часи якийсь син доброї матері визнавався на зброї, йшов у світ шукати пригод і забирав не раз життя й маєток іншого, то його називали рицарем; королі й царі увішували його золотими ланцами. Нині ж таких називають розбійниками, а якщо й підносять їм ланцюги, то залізні, або й мотузку накидають на шию.
Той відважний герой виїжджав на вороному рисакові і залишав свій замок та багатство, ми ж були бідаками, найзлиденнішими з усіх, і брали у руки зброю не задля красного шеляга, а задля свободи. Бо хто ж то, власне, опришок? “Опришок” здавна означало “бунтівник”. А хто ж ми, як не бунтівники.
Багато сотень років тому не було багатих, усі були рівні, землероби й пастухи, народ сам вибирав своїх суддів, не існувало у світі війни. Так розповідали мої дідо. Тоді прийшли німці на білих кораблях, а поляки верхи на чорних конях, а з ними у нашому краю з’явилася й шляхта, прийшли князі, яким мусила належати вся земля. Дідо розказували мені також, що колись ми мали своїх князів у Києві, Володимирі та Галичі, та потім потрапили у ярмо до польської корони. Польська шляхта гнобила й визискувала наш народ, пан звелів упрягти селянина в плуг, щоб не мордувати своїх коней. А ще міг його убити зовсім безкарно. Тоді таке траплялося. Зневірені гнули шию в ярмі, а мужні й хоробрі лицарі сідали на коней і мчали у степи, на Дон та Дніпро. Той, хто не мав коня, ховався у болотах, лісах та передусім у горах. Коли втікачів стало більше, вони розпочали війну, аби криваво помститися своїм поневолювачам. У придонських та придніпровських степах їх називали козаками, а тих, хто залишився у болотах, лісах чи подався у гори нарекли гайдамаками та опришками.
8
Тут слід зазначити, що малороси, українці, є властиво русинами (чи русичами) (у Південній Росії. Східній Галичині, Буковині, Угорщині), а великороси є тільки похідною від них гілкою (для порівняння: американці й англійці). Найдавніша руська література була українською. Тому наш селянин ще й тепер з гордістю величає себе “русином”, а великоросів називає “московитами”