— Ти мені невірна, жінко!
— З ким же я тобі зраджую?
— З Довбушем. Чи, може, гадаєш, я сліпий?
— Та що ти верзеш! — вигукнула гордовита жінка розлючено, бо їй залежало на власній честі. — Може, тобі присягнути?
— Присягнися, якщо можеш!
— Присягаюся, що я тобі вірна, чоловіче!
— Присягнися на своїй душі, а не на камені! — крикнув Штефан і висмикнув камінь їй з-за пояса[12].
Дзвінка смертельно зблідла.
— Присягай тепер.
Вона мовчала.
— Упіймав я тебе на брехні?
— Добре, твоя правда, — безстрашно відказала гордовита жінка. — Ти змусив мене сказати правду, то й насолоджуйся нею, хоч якою гіркою вона є, ковтни її і вдусися. Так, я, твоя дружина, люблю Довбуша, і щоразу, коли тебе немає вдома, ми чудово проводимо час. Тепер тобі легше?
— Дай мені космацької соли[13], жінко! Це порятує нас обох, — попросив Штефан.
Дзвінка пересмикнула плечима.
— Нащо? Ти й так мені не страшний. Не дай Боже, я запідозрю тебе у чомусь лихому… Варто мені мовити лиш слово, і тебе запхають головою у мурашину купу або розіпнуть на моїх же воротях. Але я тебе не боюся.
— Кажу тобі, жінко, що застрелю Довбуша.
— Не зможеш, твоя куля навіть не поранить його. А опришки пов’яжуть тебе, і ти вмреш у важких муках.
— Нехай, зате ти не будеш мати мене за боягуза, — відказав Штефан.
— Ось таким ти мені подобаєшся, — мовила Дзвінка і сказала чисту правду. — Я люблю мужніх чоловіків! Зараз ти говориш, мов справжній опришок. Якби ти завжди був таким мужнім, я б ніколи не дозволила Довбушеві зняти з мене постоли. Ах! Якщо б ти зумів убити того, кого жодна куля не бере, оце було би!.. Але ти не годен цього зробити.
Штефан зціпив зуби і вийшов геть з хати. Він метався лісами, наче вовк у пошуках здобичі, а коли знесилений повернувся додому і впав, мов мертвий на ліжко, то не міг заснути.
Ах! Як жінка вміє нас катувати!
Невдовзі Довбуш знову завітав до красуні Штефанової. Вона впізнала його свист і сказала до Штефана:
— Іди собі, Довбуш прийшов. Забирайся!
Штефан поплівся геть, виліз через вікно власної хати, а його жінка відчинила своєму любчикові двері його дому. Мимоволі Дзвінка постійно задумувалася над тим, чи має Довбуш якесь вразливе місце. Вона запопадливо пригощала його вином та хмільним медом, тулила в своїх обіймах, а коли Довбуш уже цілком захмелів від вина, меду та кохання, почала хитро його випитувати.
— Так мені сумно, любчику, — примовляла вона, — що колись таки прийде по мене смерть, а тебе, кажуть люди, смерть ніколи не візьме. А я так хотіла б жити і вмерти з тобою.
— Хто каже, що смерть мені не страшна, — відказав на те бравий Довбуш. — Я помру, як кожний смертний.
— То тобі теж не судилося вічне життя?
— Якщо хтось надріже хрест на кулі і посвятить її, то зуміє мене вбити, — признався Довбуш. — Не інакше.
Кажучи це, наш звитяжець і запідозрити не міг якоїсь каверзи.
— Та ти жартуєш!
— Які там жарти, жінко. Я кажу правду.
— Що ж буде зі мною, якщо комусь вдасться звести тебе зі світу?
— Станеш вельможною панею. Я закопав скарб, і після моєї смерти він стане твоїм.
— Як же я знайду той скарб?
— У Чорногорі, там ростуть три велетенські дуби, під ними лежать три камені, великі валуни. Зісунеш камені, відчинеш троє дверей, а за тими дверима — скарб.
Дзвінка обвила Довбуша білими руками.
— Ненько, — мовила вона, — чи Ви купали свого сина у медах, що мені так солодко зціловувати його личко? О, любчику! Чи ти такий файний, чи то мені лиш так здається, але коло тебе сон до мене не йде. Я хочу націлувати тебе донесхочу, як соловейко надзьобується донесхочу ягід у садку.
Вона цілувала його, обвивши руками, мов гадюка.
Та коли Довбуш вийшов, Дзвінка помітила через вікно Штефанову тінь, — той сновигав довкола хати, — й свиснула йому, як свистять собаці.
Штефан увійшов і глипнув на Дзвінку, глипнув, мов заграючи, і їй знову стало шкода чоловіка, та водночас її не покидала думка про Довбушевий скарб. Вона уявляла себе вельможною панею, ось стоїть вона на парадних сходах свого маєтку у розкішній кацабайці, лає та лупцює слуг. Уява більше хвилювала Ті, аніж Штефанова покора.
— То що? Хочеш убити Довбуша? — почала вона.
— Якби моя воля! Але ж він неуразний, — відказав Штефан.
— Зате моя воля може все! — бундючилася жінка. — Довбуш житиме доти, доки я забажаю. І не довше.
— То дай мені його вбити.
— Так, Штефане, убий його, а тоді ми удвох викопаємо скарб.
— Ти знаєш, де закопаний скарб?
— Знаю.
12
Якщо гуцул або гуцулка хочуть дати неправдиву присягу, вони ховають за пояс камінь і подумки клянуться на камінь, віруючи, що так рятують свою душу від прокляття..