— О, жінко, ти золото!
— Такого ти не сподівався від мене, хіба ні? — вигукнула Дзвінка. — Ти його застрелиш, але скарб належить мені. Я стану вельможною панею, носитиму кацабайку, як графиня, і матиму слуг, щонайменше сотню, а тобі буде дозволено їх лаяти та батожити, усіх сто, а я батожитиму тебе, мій любий Штефане.
— Лупцюй! — погодився Штефан. — Лише дозволь мені убити Довбуша.
— Він житиме тільки доти, доки я забажаю, — повторила Дзвінка.
Якийсь час вони мовчали, потім Дзвінка пішла до покою і гукнула звідти:
— Ходи, чоловіче, можеш скинути з мене черевички.
І Штефан, простак, недотепа, глупак, аж умлів, що йому знову дозволено доступитися до жінки.
Першої ночі Штефан відлив кулю, другої — вирізав на ній хрест, а на третю — поклав її у свячену воду в церкві і забрав під час служби Божої та й заладував у рушницю.
— Усе, кажи Довбушеві, хай приходить.
— Але чи поцілиш у нього? — запитала Дзвінка.
— Поцілю, покладися на мене.
Усе відбувалося, як я Вам оповідаю, бо я був при тому і бачив усе на власні очі.
На зеленій полонині стояв Довбуш молоденький, на топір підпирався й до хлопців-опришків гукав: “Гей, браття, уставайте, гарно й святочно вбирайтеся, бо йдемо сьогодні до Дзвінки, до Штефанової любої жінки і попросимо її гречно, щоб усіх нас нині нагодувала вечерею!” Коли ми прийшли, уже спав вечір, і зірка стояла на небі, перша, друга чи третя, а Дзвінка з переляку замкнула двері, Штефан причаївся на стриху з рушницею, готовий вистрелити, тільки-но Довбуш переступить поріг. Над хатою витав беркут.
— Бачиш, беркута, Довбуше? — мовив один старий опришок. — То погана прикмета. Повертай звідси геть, хоробрий. легіню!
Але Довбуш постукав у двері.
— Чи спиш, чи не спиш! — гукнув він. — Чи готуєш нам вечерю?
— Ще вечеря не готова, — відказала Дзвінка з-за дверей, — бо Штефана нема вдома. Але скоро наготую такого, що здивую весь світ.
— То впусти нас.
— Ні.
— Впусти нас!
— Ні.
— Впусти нас, курво, бо висаджу двері!
— О, який нетерплячий, — сміялася пишна жінка. — Сім літ треба збирати силу, щоб виламати залізні замки на моїх тисових дверях.
Нагорі принишк, цілячись, Штефан. Довбуш став налягати на двері, замки подалися, ще й опришки прийшли на допомогу. Ось Довбуш зірвав двері із завіс, відхилив другі, а нагорі усе цілився й цілився Штефан.
— Повертайся назад! — крикнула Дзвінка своїм дзвінким голосом. — Повертайся!
— Що це ти тікаєш од мене, — промовляв Довбуш до неї, а вона побіліла, мов полотно. Нагорі стояв Штефан і цілився.
— Тут твоя смерть, повертай назад! — благала Дзвінка.
У цю мить вистрілив Штефан.
Постріл пролунав, мов грім з ясного неба, і підтяв Довбуша. Він упав обличчям додолу, а з грудей стременем бухнула кров.
Опришки підскочили до нього й підняли його на руки. Довбуш не міг говорити лише кивнув рукою. Хлопці винесли його надвір й опустили на траву. Дзвінка впала йому на груди, заломлюючи руки, плачучи та ридаючи.
Урешті Довбуш здобувся на голос. Опришки зопалу рвалися підпалити хату, прибити Штефана на воротях, а підступну жінку кинути в полум’я.
Довбуш попросив тиші.
— Аби нікому й волосок з голови не впав, — мовив він. — Хай буде по-моєму.
Потім глянув на золотоволосу жінку-красуню і похитав головою:
— Чого ридаєш тепер? Це ж ти усе підлаштувала. Не плач, йди геть! Ти мене зрадила. Для тебе заховані дві тисячі дукатів, то ж ти дістала плату сповна.
Ми стояли навколо, ніхто не важився й дихнути, так важко нам було на серці.
— Ходіть, мої тирі браття, — крикнув Довбуш. — Візьміть мене на топори й занесіть у Чорногору, бо тут навколо сама лише зрада.
Тож ми підняли його на топори і занесли в Чорногору.
Там, де росли три дуби, спинилися. Довбуш кивнув головою і врешті поволі мовив, бо говорити йому було уже важко:
— Підведіть мене під цим буком.
Ми підвели його, як він нам велів. Він стояв під великим старим зеленим буком, опираючись на рамена двох товаришів, його обличчя посіріло, немов земля, а кров стікала у зелений мох.
— Для усіх нас настав час розлуки, — вів він далі. — Я вмираю, браття, я вмираю. Поховайте мене тут, під буком, розділіть між собою гроші та й розходьтеся. Більше опришками ви не будете, бо бракує вам твердої руки. Розійдіться по світу! Немає у вас більше ватажка!
Так промовляв Довбуш, а ми стояли навколо нього й плакали.
Коли він умер, ми залишили його лежати під буком аж до заходу сонця. Скеля була йому ложем, а зброя — прикрасою. Після заходу сонця ми поховали його, як велить звичай у наших горах, поклали йому на груди золоту монету[14], поклали в гріб і його зброю, а тоді востаннє заграли карпатські трембіти над його узголів’ям, які так часто кликали до боротьби та перемоги, тепер вони звучали сумно і скорботно, гахнули залпи з усіх рушниць та пістолів, у могилу грудка за грудкою посипалася земля. Гори стояли в останніх червоних відсвітах призахідного сонця, верхів’я прадавніх дерев урочисто шелестіли, з півночі насувалася гроза, котилися чорні хмари, їх пронизували блискавиці, глухо рокотав далекий грім.