— Ну то як? — сказав один голос, який, очевидно, належав Ґрегорові. — Ти знайшла чарівну паличку?
— Конче її знайду, — відказав другий, і не було жодного сумніву, що то був гарний, глибокий голос Атанки. — На горі Чивчин біля Жаб’я є срібло, а в Чорногорі закопано скарб ще з часів татарської навали.
За якусь хвилю знову почувся спів, долинав він десь здалеку, але дуже виразно. То була пісня про Довбуша, опришка.
Урешті-решт я тихенько підвівся, нечутно вийшов надвір і став перед стаєю. Повітря повнилося важкими пахощами, а наді мною миготіли м’яким світлом зорі, мов розсипані жаринки. Білі хмарки пливли в золотистому сяєві місяця схожі на кораблики із срібними вітрилами.
Коли я спустився схилом, то почув голоси.
— Уже північ, — мовив один. — бачиш Великий віз?
— Бачу, — долинуло у відповідь.
Ніч тривала недовго. Один по одному стали виходити зі стаї вівчарі, попереду ватажко. Вони простували до узгір’я, з якого добре проглядалася околиця і череду видно було, як на долоні. Вони спинилися, ставши обличчям до сходу сонця, і поскидали шапки. Довший час панувала тиша. А тоді ватажко почав молитву, звернену до скель, гір та далекого моря.
Коли перший ранковий багрянець, легкий, ледь помітний, торкнувся неба, усі проказали “Отче наш”. А тоді поволі й урочисто спустилися до потічка, що протікав поблизу і в якому відбилося сріблясте лице місяця, умилися до схід сонця.
Один з вівчарів підніс трембіту. Тричі сумовито затрембітала трембіта, луна повторила її тужний спів. І тоді на всіх полонинах гуцульських гір побудилися вівчарі і проказали ту ж саму молитву. Коли трембіта змовкла, їй відізвалися інші з півдня і з півночі, зі сходу та заходу, зі всіх верхів’їв Карпат, здалеку і зблизька, немов нескінченна луна, що поступово стихає і слабне.
Вівчарі повернулися до стаї так само тихо і врочисто, як ішли до молитви.
Уже й не знаю, як я врешті заснув, єдине знаю напевно, що розбудив мене старий опришок, коли новий день розлив довкола перші червоняві потоки світла, і що ми з Ґрегором, зачаївшись у недалеких чагарях, підстрелили глухаря. Коли ми повернулися, дами вже скліли перед стаєю, пили молоко, заїдаючи чорним хлібом, і бавилися з Атанчиними козами. Довкола радісними трелями вигравав ранок. Ми прощалася з вівчарями, потиснувши один одному руки, коли вже зовсім розвиднілося, і рушили в Чорногору. Ґреґор та Атанка пішли з нами.
Рожевий туман завис у горах, скелі виблискували металевим полиском. Унизу розкинувся праліс, темнозелене море з велетенськими хвилями, що безнастанно шемротіли. У кущах висвистували дрозди.
Та невдовзі довкола нас запала цілковита тиша, з усіх боків почали громадитися білі хмари, заступаючи овид.
На нашому шляху росло одне-єдине дерево, у дуплі якого жили дикі бджоли. На його корі виднілися сліди ведмежих кігтів, видно, поласував вуйко медом. Високо у повітрі кружляли беркути. Удалині, на скелях, на тлі розірваного вітром туману, виднівся гурт косуль. Жовтобрунатні тваринки видавалися на тлі білих каменів та світлої зелені лісу майже чорними. Ґреґор показав на них і зблиснув в усміху своїми білими зубами.
На пораду опришка ми пустили поводи. Розумні тварини йшли спокійно і впевнено одні за одними, через кам’яні містки та повз прямовисні стіни скель, тільки час од часу підбадьорюючи себе форканням.
Зненацька у нас під ногами зазіяла бездонна прірва, аж дами скрикнули, а професор вхопився за гриву свого коня. Але так тривало тільки мить, потім хмари знову милосердно приховали від нас довколишні провалля.
Коли ми досягли чорного озера, Несамовитого[15], що лежало на високому гірському плато, обрамлене скелями, справжнє морське око, — так називає наш народ озера, які трапляються тільки в Карпатах, — старий опришок показав нам могилу, порослу мохом та квітами.
— Тут колись відбулася жорстока битва, — мовив він. — Ми поховали наших товаришів і ворогів також. Тож помолімося, прокажімо “Отче наш”!
На березі озера, де скелі утворювали таку собі бухточку, ми злізли з коней. До нас підійшли двоє гуцулів. Один взяв коней, а інший запропонував свого човна. Човен був, наче Ноїв ковчег, ми всі помістилися в ньому. Ми відштовхнулися від берега і невдовзі опинилися на середині озера, спокійного, незворушного. Чорне дзеркало води не віддзеркалювало навіть навислих зусібіч скель та похмурих смерек, ані блакитного неба, що мерехтіло золотом.
15
Автор, який здебільшого скрупульозно дотримується точносте у зображенні східно-галицької природи, не міг не утриматися від спокуси змалювати унікальний карпатський феномен, озера, названі в народі морськими оками. Тому, аби передати картину Карпат в усій її величі та красі, автор вирішив не дотримуватися у цьому випадку географічної точности і розташував озеро Несамовите зовсім не там, де воно насправді знаходиться.