Мiсiс Даджен. У нього нiчого не було свого. Його грошi — це тi грошi, якi я принесла йому з собою як посаг. Менi однiй належало право на мої грошi i на мого сина. Вiн не наважився б на такий вчинок, якби я була коло нього, i вiн це добре знав. Тому вiн i втiк, як злодiй, щоб, скориставшись з закону, пограбувати мене, склавши нову духiвницю за моєю спиною. А вам, мiстере Андерсон, вам, проповiдниковi слова Божого, тим бiльший сором бути його спiльником у цьому злочинi.
Андерсон (пiдводячись). Я не ображаюся на вас за вашi слова, бо вони сказанi у першому приступi горя.
Мiсiс Даджен (презирливо). Горя?
Андерсон. Ну, розчарування, якщо ваше серце пiдказує вам, що це слово бiльше пiдходить.
Мiсiс Даджен. Моє серце! Моє серце! А скажiть, прошу, вiдколи ви почали вважати, що серце — надiйний керiвник?
Андерсон (трохи винуватим тоном). Я... гм...
Мiсiс Даджен (запально). Не брешiть, мiстере Андерсон. Нас учать, що людське серце оманливе, що воно безнадiйно порочне. Моє серце належало не Тiмотi, а тому бiдоласi, братовi його, який щойно скiнчив своє життя з мотузкою на шиї, — саме так, Пiтеровi Даджену. Ви це знаєте; старий Елi Хоукiнз, що його ви заступили в проповiдництвi, — хоч ви не гiднi шнурка розв’язати вiд його черевика, — розповiв вам про це, коли доручав нашi душi на ваше пiклування. Вiн перестерiгав мене, вiн пiдтримував мене у боротьбi з моїм власним серцем, радив менi одружитися з богобоязним, на його думку, чоловiком. Що ж iнше, як не його поради, зробили з мене саме ту жiнку, якою я є? А ви, ви, що одружилися, прислухаючись до власного серця, ви менi говорите про голос мого серця? Ідiть додому, до своєї гарної жiнки, мiстере Андерсон, i дайте менi спокiйно помолитися! (Не звертає на нього нiякої уваги i, спершись лiктями на стiл, заглиблюється в думки про своє горе).
Андерсон (що й сам бажає швидше зникнути). Боронь Боже, щоб я не допускав вас до цього могутнього джерела втiхи! (Іде до вiшалки, щоб взяти плащ i капелюх).
Мiсiс Даджен (не дивлячись на нього). Господь i без вашої допомоги вiдає, що допускати, а що забороняти...
Андерсон. І кому прощати теж! Сподiваюсь, вiн простить Елi Хоукiнзу i менi, якщо проповiдi нашi коли-небудь порушили його закон. (Одягається, збираючись iти). Ще одне слово у важливiй справi, мiсiс Даджен. Треба оголосити духiвницю, i Рiчард має право бути присутнiм. Вiн тут, у мiстi. Але вiн такий делiкатний, що не хоче вдиратися сюди силою.
Мiсiс Даджен. Вiн повинен прийти сюди. Чи не сподiвається вiн часом, що ми пiдемо кудись iз дому його батька, аби тiльки йому було зручнiше? Хай приходять усi; i хай приходять швидше i швидше йдуть геть. Духiвниця не мусить бути причиною того, щоб цiлих пiвдня нехтували роботою. Я буду готова — не турбуйтесь.
Андерсон (пiдходячи ближче на один-два кроки). Мiсiс Даджен, я мав ранiше деякий вплив на вас. Коли я втратив його?
Мiсiс Даджен (як i ранiше, не повертаючи до нього обличчя). Тодi, як ви одружилися з любови. Оце вам вiдповiдь!
Андерсон. Так. Це вiдповiдь! (Замислено вийшов з кiмнати).
Мiсiс Даджен (сама до себе, думаючи про свого чоловiка). Злодiй! Злодiй! (Гнiвно схоплюється з мiсця, скидає з голови шаль i починає порядкувати, прибираючи кiмнату для читання духiвницi. Спершу вона посуває стiлець, на якому сидiв Андерсон, до стiнки, свого штовхає до вiкна. Потiм своїм владним, суворим, гнiвним голосом кличе сина). Крiстi!
Вiдповiдi нема: вiн мiцно спить.
Крiстi! (Грубо турсає його). Прокинься, встань! Сором тобi висиплятися, коли твiй батько помер. (Вертається до столу, ставить свiчку на полицю над камiном, з шухляди витягає червону скатерку, накриває нею стiл).
Крiстi (неохоче пiдводиться). На вашу думку, ми не спатимемо аж доки скiнчиться жалоба?
Мiсiс Даджен. Годi бурчати! Ану, лишень, допоможи менi переставити стiл! (Тягнуть стiл на середину кiмнати, становлять його тим краєм, за який держить Крiстi, до камiна, а тим, що тримає мiсiс Даджен, — до канапи. Крiстi швидко ставить стiл i поспiшає до вогню, залишивши матiр встановлювати його як слiд). Священик i стряпчий прийдуть сюди разом з усiєю нашою рiднею, щоб читати духiвницю, а ти все будеш грiтися бiля вогню! Іди розбуди те дiвчисько, а потiм розпали пiч у комiрчинi: тут тобi снiдати не доведеться. Та не забудь умитися i набрати пристойного вигляду до приходу гостей. (Кидаючи цi накази, вона йде до мисника, вiдмикає, бере звiдти карафку з вином, що, певно, простояла там вiд часу останнього родинного свята, виймає також кiлька склянок i ставить усе це на стiл. Потiм виймає два зеленi склянi тарелi; на один кладе ячмiнний пирiг i поруч нiж, на другий насипає трохи печива з бляшаної банки, кiлька штук кладе назад у банку, решту перелiчує). Тепер дивись сюди — тут десять штук; хай їх буде десять i тодi, як я переодягнусь i повернуся сюди. І руки далi вiд родзинок, що в пирогу! Скажи це й Ессi. Сподiваюсь, ти зможеш принести сюди клiтку з пташиними опудалами? Не поб’єш скла? (Тим часом ховає бляшану банку знову у мисник, замикає його, ключ дбайливо ховає у кишеню).
Крiстi (затримуючись бiля камiна). Ви краще поставили б чорнильницю для стряпчого.
Мiсiс Даджен. Що за вiдповiдь, сер! Іди й роби, що сказала.
Крiстi, надувши губи, повертається, щоб виконувати наказ.
Стривай-но! Ранiше повiдчиняй вiконницi, щоб було видно. Невже я сама робитиму всю важку роботу в господарствi, а такий здоровий бовдур байдикуватиме?
Крiстi виймає прогонич i ставить на пiдлогу, потiм вiдчиняє вiконницi. Знадвору вливається сiре ранкове свiтло. Мiсiс Даджен бере з камiна свiчник, гасить свiчку, придавлює ґнотика, послинивши спершу пальцi, i знову ставить свiчник на камiнну дошку.
Крiстi (глянувши у вiкно). Ось священикова жiнка.
Мiсiс Даджен (незадоволено). Що? Сюди йде?
Крiстi. Авжеж.
Мiсiс Даджен. І чого вона турбує мене в таку годину? Я навiть не встигла пристойно одягтися для прийому гостей.
Крiстi. Ви б краще в неї запитали.
Мiсiс Даджен (погрозливо). А ти б краще навчився чемно розмовляти. (Крiстi, закопиливши губу, прямує до дверей. Вона йде за ним, даючи новi накази). Скажи цiй дiвцi, щоб iшла сюди, до мене, як тiльки поснiдає. Та хай опорядить себе, щоб можна було показатися на люди.
Крiстi пiшов, грюкнувши дверима перед самiсiньким носом у матерi.
От прекраснi манери! (Стукають у вхiднi дверi; вона повертається i досить негостинно кричить). Заходьте!
Джудiт Андерсон, дружина священика, заходить у кiмнату. Вона молодша за свого чоловiка бiльш як на двадцять рокiв, хоча жвавiстю вдачi не може порiвнятися з ним. Вона вродлива, витончена i має благородний вигляд. У нiй почувається самовпевненiсть, властива людям, якi досить високої думки про себе, бо всi змалку милувалися нею i пестили її, i ця самовпевненiсть замiняє їй силу. Одягнена вона зi смаком, i риси гарного обличчя говорять про сентиментально-мрiйливу вдачу. Навiть у властивому їй самозадоволеннi є щось привабливе, як у хвалькуватостi дитини. Загалом у кожного м’якосердого спостерiгача, який знає жорстокiсть свiту, ця людина не може не викликати зворушення. Ясно, що Андерсон мiг би зробити i гiрший вибiр, а вона, що так потребує захисту й опори, не могла зробити кращого.