Прозерпіна (здивовано). А хіба вони не чекають на вас?
Морелл (владно). Робіть те, що я вам кажу.
Прозерпіна, геть перелякана, покірно сідає за машинку. Морелл, дивним чином знову сповнений енергією і рішучістю, підходить до Берджеса. Кандіда стежить за його рухами з дедалі більшим здивуванням і передчуттям чогось недоброго.
Берджесе, у вас немає бажання іти?
Берджес с. Не кажіть так, Джеймсе. Просто сьогодні не неділя, ви ж знаєте.
Морелл. Шкода. А я думав, вам буде приємно познайомитися з головою гільдії. Він член комітету громадських робіт при муніципальній раді й має певний вплив на розподіл підрядів. (Берджес миттєво отямлюється). То ви прийдете?
Берджес (у запалі). Звичайно, прийду, Джеймсе. Ще б пак, для мене справжня насолода слухати вас!
Морелл (повертається до Проссі). Я хочу, аби ви дещо занотували на мітингу, міс Гарнетт, якщо тільки ви сьогодні нічим не зайняті. (Прозерпіна киває головою, побоюючись вимовити бодай слово). Сподіваюсь, ви підете, Лексі?
Лексі. Певна річ.
Кандіда. Ми всі йдемо, Джеймсе.
Морелл. Ні, ти не підеш, і Юджин теж не піде. Ти залишишся тут і розважатимеш його — щоб відсвяткувати твоє повернення додому. (Юджин підводиться; йому перехоплює подих).
Кандіда. Але, Джеймсе.
Морелл (владно). Я наполягаю. Тобі нема чого іти, і йому теж нема чого. (Кандіда намагається заперечити). Можете не перейматися, послухати мене прийде багато людей і без вас, а ваші стільці більше знадобляться комусь із тих, хто ще не навернувся до християнства і кому ще не доводилося слухати моїх проповідей.
Кандіда (стривожено). Юджине, хіба ви не хочете піти?
Морелл. Я побоююсь виступати перед Юджином, бо він дуже критично налаштований до моїх проповідей. (Кидає на нього погляд). Він знає, що я побоююся його: він сам сказав мені про це сьогодні вранці. Отож я хочу показати йому, як я його боюсь, а відтак залишаю його під твоє опікування, Кандідо.
Марчбенкс (про себе, з палким почуттям). Це сміливо! Це чудово!
Кандіда (стривожено, з передчуттям чогось поганого). Але ж... але... що трапилося. Джеймсе? (Вельми занепокоєно). Я нічого не розумію.
Морелл (ніжно обіймає її і цілує у лоба). А я думав, люба, що це я нічого не тямлю.
Дія третя
Час — по десятій вечора. Фіранки опущено, лампи запалено. Друкарська машинка стоїть зачохлена. З великого столу усе прибрано. Усе говорить про те, що діловий день закінчено.
Кандіда й Марчбенкс сидять біля каміна. Настільна лампа стоїть на камінній поличці угорі над Марчбенксом, який сидить на маленькому стільці й читає уголос. На килимі біля нього стос рукописних паперів і кілька томів поезій. Кандіда сидить у кріслі. У руці вона тримає легеньку мідну коцюбу. Вона сидить наче у напівсні, відкинувшись на бильце крісла, витягши ноги до вогню, перебуваючи думками десь далеко від усього, що її оточує, і геть забувши про Юджина.
Марчбенкс (припиняючи декламувати). Кожен поет, що колись жив на землі, намагався втілити цю думку в сонеті. Це неминуче, і він нічого не може із цим вдіяти. (Він дивиться на Кандіду в очікуванні її згоди і помічає, що вона зосереджено дивиться на коцюбу). Ви не слухаєте? (Відповіді немає). Місіс Морелл!
Кандіда (отямившись). Га?
Марчбенкс. Ви не слухаєте?
Кандіда (з відчуттям своєї провини й перебільшеною ввічливістю). Та ні, слухаю. Усе це дуже мило. Продовжуйте, Юджине. Мені кортить дізнатися, що сталося з янголом.
Марчбенкс (випускає списаний аркуш з руки, і той падає на підлогу). Даруйте мені, але я бачу, що набрид вам.
Кандіда. Запевняю вас, ви аж ніяк не набридли мені. Продовжуйте, будь ласка. Читайте, Юджине.
Марчбенкс. Я закінчив читати вірш про янгола щось із чверть години тому. Після того я прочитав ще кілька віршів.
Кандіда (з розкаянням у голосі). Мені дуже соромно, Юджине. Я гадаю, це мене коцюба так загіпнотизувала. (Кладе коцюбу на підлогу).
Марчбенкс. Мене вона теж страшенно бентежила.
Кандіда. Чому ж ви не сказали про це мені? Я б одразу ж поклала її.
Марчбенкс. А я не наважувався бентежити вас. Коцюба здавалася мені якоюсь зброєю. Якби я був героєм стародавньої леґенди, я б поклав між нами свій видобутий меч. А якби увійшов Морелл, він подумав би, що ви узяли коцюбу тому, що між нами не лежить видобутий меч.
Кандіда (здивовано). Що? (Спантеличено дивиться на нього). Я щось не зовсім розумію. Я геть нічого не можу збагнути через ваші сонети. Чому межи нами має бути меч?
Марчбенкс (ухильно). Та нічого. (Нахиляється, аби підняти аркуш).
Кандіда. Покладіть його на місце, Юджине. У мого захоплення поезією є певна межа, навіть якщо йдеться про вашу поезію. Ви читаєте мені ось уже понад дві години, відтоді як пішов Джеймс. Я хочу поговорити.
Марчбенкс (підводиться з переляканим виразом обличчя). Ні, мені не можна розмовляти. (Розгублено озирається довкола і раптово випалює). Думаю, я піду до парку прогулятися. (Прямує до дверей).
Кандіда. Дурниці. Парк уже давно зачинено. Ідіть і сядьте на килимку біля каміна, і розказуйте мені усілякі нісенітниці, що ви їх завжди розказуєте. Я хочу розважитися. Ну, то як, хочете?
Марчбенкс (зі змішаним почуттям переляку і захоплення). Так!
Кандіда. Ну то ходіть сюди. (Вона відсуває свого стільця, звільняючи місце).
Юджин вагається, потім нерішуче простягається горілиць на килимі, кладе голову їй на коліна і дивиться вгору на неї.
Марчбенкс. Ох, яким же нещасним я почувався увесь вечір через те, що поводився так, як треба. А зараз я поводжуся так, як не треба, — і щасливий.
Кандіда (ніжно потішаючись). Ще б пак. Переконана, що ви відчуваєте себе дуже дорослим, зухвалим і грішним дурисвітом. І вельми пишаєтеся цим, еге ж?
Марчбенкс (хутко підводить голову і повертається обличчям до неї). Стережіться! Якби ви тільки знали, що я набагато старший за вас. (Стає перед нею на коліна, міцно стискає руки, кладе їх їй на коліна і промовляє з дедалі більшим запалом, відчуваючи, що кров у ньому починає закипати). Можна мені сказати вам дещо зухвале?
Кандіда (без щонайменшого страху або прохолод-ности, з глибокою повагою до його щирого почуття, втім, з відтінком мудрої материнської жартівливости). Ні. Однак ви можете сказати мені все, що ви по-справжньому, щиро відчуваєте. Все що завгодно, що б то було. Я не боюся, якщо це буде виявом вашого справжнього «я», а не позуванням задля демонстрації ґалантности, зухвальства або навіть поетичности. Я покладаюсь на вашу шляхетність і правдивість. А тепер кажіть усе, що хочете.
Марчбенкс (вираз нетерплячости сходить з його обличчя, губи й ніздрі не виявляють напруження, а в очах спалахує вогонь патетичного піднесення). О, тепер я нічого не можу сказати. Усі слова, що я знаю, свідчитимуть про певне позування. Всі, за винятком одного.