Леді Сісілі (почасти задоволена, почасти тішачись цим і почасти зворушена). Невже вам справді потрібна дружина?
Брасбаунд. Мені потрібен командир. Не майте про мене гіршої думки, ніж я заслуговую. Я не погана людина, коли маю доброго керівника. Я — мужній! Я — рішучий! Я не п’ю; можу командувати шхуною або загоном на суходолі, якщо переді мною не з’явиться змога командувати кораблем або армією. Коли мені доручають справу, я не відступаю — ні щоб урятувати своє життя, ні щоб набити собі кишені. Ґордон звірявся на мене і про це не пошкодував; якщо ви звіритесь на мене, теж не пошкодуєте. Проте в мені чогось бракує; я думаю, що я небагатий на розум.
Леді Сісілі. О, ви не безголовий!
Брасбаунд. Ні, безголовий. Відтоді, як ви мене вперше побачили в цьому садку, ви не чули від мене нічого розумного. А кожне ваше слово примушує мене або розсміятися, або відчути до вас дружню прихильність, і водночас указує мені, як думати й діяти. Ось що я розумію під справжнім розумом. Ну, а я цього не маю. Я можу видати наказ, коли знаю, що треба наказати. Я можу змусити людей виконувати його незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Але все ж я дурний, кажу вам, дурний! Якщо немає Ґордона, що міг би командувати мною, я не знаю, що робити. Залишений на самого себе, я перетворився майже на розбійника. Я можу вдарити цього шелихвоста Дрінквотера, але я постерігаю, що роблю те, що він мені навіює, лише тому, що сам нічого іншого придумати не можу. Коли з’явились ви, я почав коритися вашим розпорядженням так само природно, як скорявся наказам Ґордона, хоч тоді я не гадав, що дальшим моїм начальником буде жінка. Я хочу служити під вашою зверхністю. А цього не можна зробити інакше, як одружившись з вами. Чи даєте ви згоду?
Леді Сісілі. Боюсь, що ви собі не уявляєте, який дивний буде в очах англійського суспільства цей шлюб!
Брасбаунд. Я не цікавлюсь англійським суспільством, нехай воно дбає само за себе!
Леді Сісілі (встає, трохи стривожена). Але, капітане Пакіто, я не кохаю вас!
Брасбаунд (теж устає, не спускаючи з неї пильного погляду). Я так і думав, начальник рідко кохає свого підлеглого.
Леді Сісілі. Також, як і підлеглий свого начальника.
Брасбаунд (стверджує з певністю). Як і підлеглий свого начальника.
Леді Сісілі (уперше в житті розуміє, що таке страх, бачачи, як він мимохіть її гіпнотизує). О, ви небезпечна людина!
Брасбаунд. Послухайте, ви не кохаєте, бува, когось іншого? У цьому вся справа.
Леді Сісілі (заперечливо хитаючи головою). Я ніколи не кохала живої людини й ніколи не буду. Як могла б я керувати людьми, якби в мені жило таке дрібне особисте почуття? У цьому моя таємниця!
Брасбаунд. Тоді відкиньте все особисте. Одружіться зі мною!
Леді Сісілі (даремно намагаючись повернути собі волю, що зраджує її). Чи повинна я це зробити?
Брасбаунд. Немає слова «повинна». Ви можете! Я вас прошу, моя доля залежить од цього!
Леді Сісілі. Це жахливо! Адже я цього не хочу! Я не маю наміру робити це.
Брасбаунд. Але ви це зробите!
Леді Сісілі (цілком розбита, поволі протягує йому руку). Я... (гарматний постріл з шхуни, її очі ширшають. Це будить її від трансу). Що це?
Брасбаунд. Це розлука! Для вас порятунок, безпека, воля! Ви родилися для кращої долі, ніж бути дружиною Чорного Пакіто! (Стає на коліна і бере її за руку). Більш ви нічого для мене не можете зробити. Я збагнув, нарешті, в чому секрет влади над людьми! (Цілує їй руки). Дякую за це і за те, що ви повернули мені владу над людьми і мету в житті! Прощайте, прощайте, прощайте!
Леді Сісілі (в дивному екстазі тримає його руки, коли він підводиться). О, будьте щасливі! З глибини мого серця кажу вам, будьте щасливі! Прощайте!
Брасбаунд. Усім, що в мені є найвищого й найшляхетнішого, бажаю вам — будьте щасливі! (Вибігає).
Леді Сісілі. Як це чудово! Як чудово! І яке несподіване визволення!
