Я теж, пересилюючи задуху, поринав дедалі глибше. Здавалось, прямо в душу дивиться стоока похмура безодня. Вона мовчала, і в цьому її безгомінні крилася і знада, й загрозливість, ніби ти опинився в чужому, дрімучому лісі, де в гущавині чатують хижі звірі, а під ногами кишить гаддя.
Ще кілька помахів руками й ногами, і перед очима розкинулась панорама дна.
«Його нечіткі, розмиті обриси, — подумав я, — нагадують силует берега, що раптом вимальовується в досвітній імлі, коли до нього наближаєшся з океану».
З кожним разом підводна темрява розсіювалась, і я вже бачив у ній стрімкі, порослі гіллястими коралами урвища, галяви піску, окремі лобаті валуни та скелі.
Перед очима зблиснула і майнула, наздоганяючи здобич, довгаста макрель. Toy сидів на дні. Однією рукою схопившись за гранітний виступ, він другою одривав прирослі до скель черепашки. Їх було багато, і з десяток вже лежало в кошику.
Я не витримав — задуха розпирала груди, паморочилась голова. Працюючи чимдуж руками й ногами, почав підніматися на поверхню. A Toy ще лишався на дні.
Хвилина, друга… За цей короткий, спресований в напружені миті час його проворні руки квапливо намацували перлові скойки, відривали од грунту. Ще і ще! Треба було зібрати якомога більше.
Романтика! — невесело посміхнувсь я. — Поеми про південні моря, опера «Шукачі перлин»… Тепер, коли її слухатиму, пригадаю лагуну атола Туамако, полінезійця, що опускався на багатометрову глибину.
Яка там у біса романтика! Тяжка, виснажлива праця, часом смертельна зустріч з акулою, каліцтво або таравана.
Про це думав я, очікуючи появи Toy.
Линва натяглася, здригнулась, і з води виткнулася чубата голова полінезійця.
Він знесилився, ледь зміг дотягнутися рукою до балансира. Ліг на дно човна, заплющивши очі. І по хвилині відпочинку знову подався вниз.
Коли кошик ущерть наповнювався черепашками, Toy його піднімав на поверхню, висипав скарби в човен.
Не злічити, скільки разів він пірнав! Промерз, душила задуха, та знову й знову треба було опускатися на глибину.
Під ногами в нас уже лежала гора черепашок. Підліток-полінезієць та я, лезом ножа розсуваючи стулки, викидали з них слизьких, пропахлих морем молюсків. Та перш ніж кинути їх за борт, роздивлялися, мацали: чи немає перлини.
Перлин не було, і я не міг збагнути, навіщо тоді ця старанність.
Уже пізніше Адам Варфоломійович пояснив:
— Колего, перли в цих краях давно перевелися. Раніше їх знаходили часто. Але ж… Щоб виросли нові перлини, потрібні десятиліття. Ну, а люди нетерпеливі — визбирували навіть невеличкі перлові скойки. І от результат: полінезійські води збідніли.
— Тоді навіщо збирати черепашки?
— Е, — хитнув головою природознавець. — Зараз і перламутр у ціні. З нього виготовляють ґудзики, різні оздоби — кулони, сережки, брошки.
Сонце піднялося високо в небо, сліпучою кулею повисло над головою. Але Toy і не думав рушати з місця. Та все ж роботу довелося припинити.
Випірнувши, щоб висипати чергову партію черепашок, полінезієць глянув у бік рифу. Глянув, а човни — всі як один — прямують до берега. Тієї ж миті Toy виліз із води, наказав підручному зніматися з якоря і веслувати до суходолу.
В лагуні Туамако трапилося лихо: потонув шукач перлин. А коли на воді нещастя, всі залишають роботу і поновлюють її лише наступного дня.
Розділ двадцять перший
ПРОЩАВАЙ, ТУАМАКО!
До нещасть тут, здається, звикли.
Таравана, крововилив у мозок, каліцтво або смерть від акули та в лещатах тридакни, якщо на неї наступиш під водою, — ось що чекає на нирців під час збору перлівниць. У того, хто потонув учора, виявився, сказали нам, крововилив.
Юнак пірнав глибоко й довго, без перепочинку. Там, на дні, й знепритомнів. Коли його підняли, він був уже мертвий.
Так на атолі почався сезон збору черепашок.
Людину поховали, і пам'ять про неї, неначе слід на береговому піску, зникне. Хіба що в переказах коли-небудь згадають: був сміливий, як Мауї, хлопець, що мріяв знайти коштовну чорну перлину. Короткочасно спалахнуло життя і згасло безслідно.
На другий день виселок вирував, сповнений веселого гомону. Люди знову лаштувалися в дорогу.
Налякані вчорашнім випадком, вірячи в надприродні сили, тубільці, аби задобрити морські божества, що буцімто стережуть перлові скойки — маоа, тепер стиха співали, ніби шепотіли молитву.
Співатимуть шукачі перлин і перед зануренням у лагуну. Але то буде інша пісня — уте. І виконають її на повен голос для того, щоб очистити легені та якомога більше вдихнути в них свіжого повітря.