На зворотнім боці стрічки ехограми Юрій накреслив підводну частину мілини.
Ось що являла собою та банка: пласка, покрита водою багатокілометрова твердь — конус, у якого ніби хто зрізав вершину.
Коли ми сюди прийшли, рятувальні роботи вже почалися. Під воду раз у раз вирушали аквалангісти, вздовж і впоперек сновигали пошукові кораблі, гідролокатором та магнітометром промацуючи дно. Але — все марно: «Оріон» зник безслідно. І всі ті мудрі прилади, винайдені, щоб розшукувати затонулі предмети, не могли його зафіксувати.
Тоді-то й вийшов на арену наш «Садко».
Сповістивши про свій намір усім кораблям, Гордій Гордійовий довго радився з начальником експедиції.
— Можна починати, — дав згоду Гліб Семенович.
— Підготуватися до спуску!
На палубі з'явився боцман із боцманенятами — хлопцями з робочої бригади.
— Тезку, слухай сюди! — підкравшись іззаду, смиконув мене за рукав Окань. — Настає історична мить — мої друзі вирушають до Нептуна.
— як завжди, віршованою скоромовкою закінчив він.
З містка було видно частину корми й те, як акванавти, Кім і Данило, закривають за собою кришку вхідного люка.
Це був невеликий підводний човен, інакше — пірнаюче блюдце, здатне занурюватися на двокілометрову глибину і рухатися без сторонньої допомоги. Його безпосереднє призначення — підстраховка та зв'язок із основним розвідником океану — батискафом, що міг долати незрівнянно більші глибини. Використовувалось блюдце і для попередньої розвідки, а також на випадок аварійної ситуації.
Розділ дев'ятий
НЕЗАКІНЧЕНИЙ ПОРТРЕТ
Мов поклик із забуття — Гондвана! Правічна казка, невиспівана пісня…
«А може, то була колиска невідомої нам цивілізації,» — подумав я. Минали тисячоліття, спливали мільйони років. Рушились, порохнявіючи, гори. Під ударами хвиль розмивалися береги — океан поглинав давню твердь.
Так з лиця землі зникли цілі континенти.
Гондвано, де ти?
Твердять же (ще давньогрецький філософ писав), що існувала Атлантида — загадковий, міфічний материк. Чого тільки про нього не придумано! Я навіть бачив фільм, в якому оповідалося, як серед океану, вже в наші дні, люди натрапили на підводний грот, що вів до зниклого материка.
Казкове царство Атлантиди: одноокі велетні, динозаври, інші потвори й страховиська. І водночас — суперечливість яка! — вродливі люди-атланти, нечуваний розквіт культури. То, може, була й Гондвана…
На підступах до банки Корона, зачепившись якорем за грунт. «Садко» зупинився. Пірнаюче блюдце от-от мало вернутися з глибин.
Ми з Куксою після вахти всілися в затінку тенту на високому півбаці («Пивбочка в кінці Дерібасівської», — як його називають хлопці) і знічев'я роздивлялися притихле плесо моря.
Хвиль не було. Синювата товща води віддзеркалювала силует «Садка», наші схилені обличчя.
Я глянув на Сашкове відображення у воді і розсміявся. Кошлатобровий, з гачкуватим носом та пишною бородою, він нагадував грізного вождя Атлантиди.
— Ти чого? — запитав Кукса.
— Смішинка в очі вскочила… А якщо відверто — насмішив твій вигляд: бороду бачу, філософа — ні.
— A, — зареготав Сашко. — Так, да Гама (говорив мені Окань), любили висловлюватися латиняни.
Потім я, настроївшись на ліричний лад, ще пильніше почав удивлятися в глибочінь.
Вода переливисто вигравала під сонцем. Всевладне сяйво наповнювало її невгасним огнем.
Була то якась жива, рухлива й об'ємна картина — полотно, знизу обрамлене м'якими тонами й півтонами темряви, де, мов на гравюрі, кожен промінець окреслював борозенку. Губи мимохіть прошепотіли:
Я напружив уяву — і справді в дзеркалі води побачив веснянкувате, з дугами брів та ямочками на щоках Наташине обличчя. Бо так воно й повинно бути: якщо довго про когось чи про щось думаєш, те неодмінно постане наяву. А про Наталку — нехай вона, одначе, не гордує! — я думаю більш, ніж досить. І от — галюцинація.
Потім її миле обличчя розтануло, і на мене глянули чиїсь допитливі, неземні очі.
Де я бачив це вродливе, з профілем камеї обличчя, ці чутливі, напіврозтулені уста, яких легенько торкнулася усмішка? І сам собі відповів: Гондвана.