Я кілька разів зиркав на годинник — перед вахтою треба було ще занести відро з білилом у підшкіперську, переодягнутися й пообідати, — а професор не вгавав:
— Завдяки нашим багатолітнім старанням з'ясовано: одні улоговини оточені суцільними хребтами, інші відокремлені порогами. Є й такі, що з'єднані, ніби каналами, глибокими проходами. Ну, та я сподіваюсь: ми з вами спустимося туди і на власні очі побачимо оголене обличчя Землі. Особливо нас цікавлять рифти, коритоподібні щілини, які розтинають вершини серединних океанійських хребтів. Рифти — справжні вікна, в яких замість шибок тонка кора, утворена із вичавленої з глибин землі мантійної речовини. Самі розумієте, колего: крізь ті вікна є нагода зазирнути всередину планети, довідатися про механіку походження Землі. А розгадка існування тієї ж таки Гондвани може стати вирішальним штрихом для довершення незакінченого портрета океанського дна, хоч особисто я скептично настроєний, коли йдеться про затонулу Атлантиду, Пацифіду, Лемурію чи Гондвану: геофізичне зондування показало, що їх на серединних океанійських хребтах бути не може. Отже, лишається домалювати решту дна, віднайти там материкову кору — передумову для існування континенту.
«Виходить, не лише ми з Куксою мариністи-живописці, як нас називають корабельні дотепники, а й Гліб Семенович — маляр»», — подумки засміявсь я. І, зачеплений за живе отим його «колега», мовив:
— Мене на «Буревіснику» Адам Варфоломійович теж називав колегою.
— Кава?
— Ви знаєте Адама Варфоломійовича? — здивувавсь я.
— Ще б пак! — відказав Гліб Семенович. — Ми з ним разом навчалися в інституті. На курсі нас називали — такі пустуни, як і ваш Окань! — мене, Горлача (хе-хе, — засміявсь він, — я гарно співав), Кованою Горлянкою, а Адама, який, бувало, випивав відро чаю, — Адам-Чаєм.
Трохи помовчав, замріявшись, потім додав:
— Коли зустрінете товариша Каву, неодмінно перекажіть привіт.
Я пообіцяв виконати його прохання. Задеренчав телефон. Професор зняв трубку. — Іду!
Гліба Семеновича кликали зустрічати — воно щойно вернулося — пірнаюче блюдце.
Розділ десятий
ЗАГИБЕЛЬ «ОРІОНА»
Вийшов на палубу і я.
Сонце через увесь океан встеляло доріжку. Підняті вітром брижі — ніби викувані з латуні щаблі шторм-трапа, біля приступки якого погойдувався, вернувшись із глибин, підводний човен.
Застроплювати його скочив сам боцман. Матроси й океанологи спостерігали, як Степанович — намоклі, звислі вуса, голомоза голова — шубовстається у воді.
— Бідний дракон, — співчутливо зауважив хтось. — Йому зараз кепсько — клята скоба слизька, спробуй її заарканити.
— Нічого, нічого, — заперечив Кукса. — Нехай трохи краби та лангусти полоскочуть п'ятки — вони в нього, як і душа, задубілі.
— Не ображай Степановича! — заступивсь я.
Тим часом Стецько Мегерович, протиснувшись крізь натовп споглядальників, гримнув:
— Годі байдикувати! Нумо, орли з обскубаним пір'ям, на вахту.
— Прокляття! — прошипів Сашко. — Цей безжальний експлуататор і хвилини не дасть відпочити.
Кукса, як і я, теж щойно фарбував. Працював позачергово. Але з штурманом сперечатися не став, покірно пішов на місток.
Я знехотя поплентався за ним.
— Мегер-pa! Ме-герра! — угледівши навігатора, заволала папуга.
Капітан час від часу виносив клітку з каюти в ходову рубку, суворо наказавши не вчити птаха лихословити. Проте наказав тоді, коли ми його вже дечого навчили.
Стецько Мегерович кинув сердитий погляд на пір'їстого пересмішника, а нам, учителям папуги, велів протерти й почистити і без того чисті навігаційні прилади.
На щастя, трудилися недовго. Як тільки пірнаюче блюдце опинилось на палубі, Гордій Гордійович подав команду:
— Васько, до стерна! Курс — сто десять градусів.
Судно рушило з місця.
Данило й Кім (вони, я чув краєм вуха, докладно розповідали начальнику експедиції про свою подорож) таки знайшли «Оріон». З допомогою механічної руки-маніпулятора прикріпили до його борту трос і поплавок.