Але писанина моя, як я врешті переконався, нікого не цікавила. Люди кидали на «Циганського барона» недбалий погляд і бралися читати інше.
Я аж кипів. Обуренню не було меж.
Похнюплено брів до редакції. Невесело й похмуро почався трудовий день.
Не встиг я сісти за стіл, переглянути ранкову пошту, як увійшла секретарка і покликала до редактора.
— Та-ак, — відриваючи погляд од розгорнутої газети, значливо мовив він. І, запропонувавши сісти, додав — Що ж, вітаю — «Циганський барон», здається, вдався.
По хвилі мовчання сказав:
— Але про циган досить. Як ви гадаєте?
— Наступного тижня починаються гастролі театру «Ромен», і я підготував інтерв'ю.
— Ви що — кепкувати надумали! — вигукнув шеф. — Знову цигани? — перепитав він. — Побійтесь бога — про циганське ревю ви ж писали, а ще раніше — про Сліченка й ансамбль, який його супроводить. Скільки можна! Газета не орган циганського табору, ба навіть театру «Ромен». Нас цікавлять магістральні теми.
І давай! Биту годину читав він нотацію про завдання й обов'язки працівника піонерської преси. Коли красномовство вщухло, йому спало на думку — клин вибивають клином! — кинути мене в гущу життя. Точніше: щоб я поїхав у район і передав репортаж про трудові здобутки юних кролівників.
Вибір припав на Черкащину, містечко Чигирин. Хочеш чи ні, а завдання треба виконувати.
Порваною струною квилили в мені слова старовинного романсу.
— Що, Небабо, вирішив повернути голоблі і перо випробувати на кроликах? Давно пора! — ущипливо кинула дівчина-секретар, простягаючи бланк кореспондентського посвідчення.
— Їхати треба негайно, аби встигнути з матеріалом у наступний номер. Такий наказ Івана Гавриловича, — пояснила і весело додала: — День від'їзду та день прибуття бухгалтерія вважає за один день.
Та мені було не до жартів. Не гаючи часу, я майнув з редакції.
До Чигирина дістатися просто: сів у автобус, і він за кілька годин довезе на місце призначення. Можна й поїздом, з пересадкою в Кам'янці, а далі — попутними машинами. Однак жоден із цих видів транспорту мене не влаштовував.
Сьогодні п'ятниця, а репортаж чекають у номер на вівторок.
Отже, ще три дні. І я подався на пристань.
Літо згасло. На деревах уже багряніло листя. Замість недавнього буйноквіття під вітром шерхотіли пожухлі трави. Вода в озерах та річках мовби поважчала, лежала принишкла й незрушна, стоокою глибиною увібравши в себе високе небо, овид, пустельні береги.
Людей на пристані майже не було. Пароплавами о цій порі взагалі їздять рідко. Тому коли теплохід відчалив, я озирнувся й побачив на палубах поодиноких, здебільшого літніх, із клумаками й корзинами, пасажирів.
Стомлений міською метушнею, я мимохіть прагнув опинитися наодинці. Тут же, на цьому тихоході, мене відразу огорнула тиша, а душу, мов дотик материної руки, ласкаво приколисав Дніпро.
Узвишшями й вибалками розкинулись голі степи. Вони підступили аж до води, злилися з берегом, і вже не відрізнити його колишніх меж.
Піщані відкоси були голомозі, поруділі, як і самі поля. Високим частоколом згуртувались націлені в небо тополі. З-за хмар, мов із шкаралупи, гостродзьобо проклюнувся місяць. За левадами — палили картоплиння та бур'яни — полум'янів, то пригасаючи, то знову спалахуючи, вогонь, і пасма сизого диму переливистими хвилями пливли й танули над водою.
Гіркуватий димок, курява доріг, що її, кваплячись у село, лишила припізніла автомашина. Холод… таїна стемнілої ріки — все таке знайоме й близьке. Потім вечорову тишу розкололо кришталеве: у високості закурликали журавлі. І я воєдино злився з землею. Не було вже ні задушливої друкарні, ані газетярського шаленого буття. Хлопчик-нетяма дивився в небо, безжурно слухав журавлине «курли»…
Так, переповнений спогадами про дитинство, розглядаючи повиті сутінками береги, почувавсь я в самотині на цій малолюдній палубі.
Теплохід рухався повільно. Здавалось, він стоїть, а все довкруг пливе.
Уже десь позаду лишився Ржищів, інші мовчазні пристані. Підсліпкуваті бакени, блимаючи в пітьмі, окреслили вмілілий фарватер, привітно відкрили дорогу кораблю.
Опівночі підійшли до Канева. Почувся м'який поштовх у борт, голоси швартових матросів. Потім, порипуючи, хитнувся забризканий дебаркадер.
Майже всі пасажири-клумачники зійшли, а палуби заповнила молодь. Студентство, веселі хлопці й дівчата, либонь, вирушали на екскурсію, може, їхали кудись на «прорив».