Продерши заспані, стомлені нічною працею очі, ближче підсуваю до себе ще вогкий відтиск газетної сторінки. Вчитуюсь у рядки, на які тицяє пальцем черговий редактор: «Від кожної вівці в цьому році тваринники сільськогосподарської артілі «Червоний шлях» одержали щедрий приплід — по дев'ять ділових поросят».
— ??!
— Зрозумів? — гнівається випусковий.
Що ж, такі речі бувають: метранпаж, який зверстує газету, часом з однієї статті помилково заганяє рядок в іншу, як-от і зараз. І, звичайно, потім усі гріхи сиплються на мене, «свіжоголового». А яка тут може бути свіжа голова, коли скоро світанок! У друкарні ж — задуха, спека. Їдучий свинцевий пил, пахне друкарською фарбою. Гудуть ротатори, заколисливо вистукує телетайп.
І все-таки я люблю газетярську справу… Після школи, не пройшовши за конкурсом до морського училища, влаштувавсь я в друкарню. Так, аби де працювати. Одначе потроху став звикати і навіть полюбив свою випадкову роботу.
Земля ще спить, ще сплять люди, а ти вже знаєш — першим! — що діється на планеті. Бо сюди, до цього сірого приземкуватого будиночка, сходяться з усіх усюд невидимі нитки. І цей телетайп, що приймає інформаційні повідомлення, здається мені мудрим, всесильним чудодієм, який недремно вислуховує пульс планети. Вона вся переді мною — десь там у ранковім тумані.
Якщо в нас є омріяне й заповітне, яке з певної причини ще не справдилось, загнане невдачами в глухі закутки свідомості, рано чи пізно, кажуть, воно проклюнеться, нагадає про себе. Всьому своя черга, як і тим сонцелюбним паросткам, що їх прибило морозами, а вони, всупереч холодам, вруніють кучеряво…
З моря надходили тривожні вісті: експедиційний корабель, теплохід «Буревісник», попав під радіоактивний дощ.
Коли судно досліджувало Маріанську — найглибшу у Світовому океані — западину, на атолі Бікіні американці провели атомний вибух. І хоч від місцезнаходження «Буревісника» атол лежав на значній відстані, пил смертоносного вихору, підхоплений тайфуном, розпорошився далеко над океаном.
Долетів він і до експедиційного корабля.
Це повідомлення ми набрали крупним шрифтом — ще одне застереження людству, що в світі неспокійно.
Номер той зверстали вчасно, але знову-таки, чи то з вини друкарів, чи, може, і через мою неуважність, трапилась якась помилка. Випуск газети затримали на кілька годин, і друкарню залишали аж перед ранком.
Місто спало, повите голубою імлою. Вгорі, обабіч звивистих вулиць, палахкотіли «свічки» щойно розквітлих каштанів; у посвітлілому небі, немов кораблики в океані, пливли хмарини. Немов кораблики…
Всі ми, стомлені працею, йшли похнюплені й злі. Та від якогось передчуття чи весняного буяння в серці кожного бриніла невимовна радість — радість, що світ, сповнений таємниць, лежить відразу за порогом.
Я був під впливом прочитаного, стривожений трагічним випадком, що трапився з «Буревісником». Дізнався й про те, в яких-то далеких краях побував цей морський блукач. Заздрив: те, про що ми довідуємося з газетних повідомлень, мореплавці, певно ж, бачать на власні очі.
Безперестанку пливли кудись хмарки. А я все думав про білобокий кораблик, про загадкові далі.
… Після друкарні працював я і в редакції — хронікером, але недовго. Мене кликала голуба стихія.
З непереборною силою ожила в мені потаємна, колись підтята мрія.
Залишивши усе, я подався до моря.
Коли я його вперше побачив, зрозумів: він той єдиний кораблик, якого так давно шукаю.
Експедиція, в яку я був зарахований на один рейс, вивчала екваторіальні течії. Після тримісячного плавання «Шокальський» повернувся до рідного берега. Стали на зовнішньому рейді, неподалік від Руського острова. З далини проступали контури гір, на схилах сопок ріс ріденький, що проглядався наскрізь, ліс. Довга лісосіка, як драбина, вела ген угору. Теплінь, прозорість, як і в нас на Україні, коли пробуджуються берези і в прозоро-вологій тиші скресають ріки.
А потім митники оформили прихід. Судно пришвартували до берега.
Тут, біля Мальцевської переправи, зупиняються всі експедиційні кораблі. Причал вважається надійним і зручним. Моряки його хвалять за вдале розташування: під боком центр міста, кінотеатр, магазини.
Та мені було однаково, де стояти. Знайомств на березі я ще не завів, а блукати по місту, аби згаяти час, не хотілося. Я жив на судні і лише зрідка, коли траплялася вільна хвилина, бігав у магазин або навідувався до кінотеатру, в якому тоді демонструвався багатосерійний «Тарзан».
Цей причал і справді вдало розташований. А тільки не в тому розумінні, як то вважають тутешні моряки. Невелика смуга суходолу, густим садом відгороджена од шумливої вулиці, немов гірське плато, з якого відкриваються довколишні вершини, розкинулася внизу, над затишним плесом затоки і лісом корабельних щогл. Недаремно тут височів метеорологічний пост — вся бухта лежала як на долоні, і жоден вітер не минав цього узгір'я. Руді, порослі злинялою травою скелі, на яких хтось хазяйновитий спорудив дерев'яні сходи, стрімко спускалися до води.