«Може, день-два. Не знаю», — Алехандра рвучко встала з-за столика й понесла обляпану кетчупом тацю.
Д. пішов слідом.
Невже про все це він мав би розповісти Едіку? Про Алехандру? Квартиру біля парку Томпкінс? Чи, може, про те, що у квітні остаточно розірвав з Алехандрою? Про Джаннет? О, якщо би розповів, то наслухався б від Едіка усіляких порад. У вісімдесятих вони разом служили в одному полку зв’язку. Після того деякий час підтримували дружні стосунки. У дев’яності Едік приторговував туалетним папером й орендував міські туалети у своєму районному центрі. Згодом перебрався до Львова. Тепер у нього було два меблевих магазини. У середині дев’яностих Д. виїхав до Нью-Йорка на стипендію — і тільки тепер з’явився на фейсбуці. Так вони з Едіком відновили спілкування. В останній розмові через скайп Д. сказав, що пише книжку й хоче побачити Митницю і Язлівець. «А про що книжка?» — поцікавився тоді Едік. «Сам ще не знаю», — сказав Д., ухиляючись від прямої відповіді. Поки вони їхали зі Львова, заїжджаючи на заправки, перекушуючи в придорожніх кафетеріях, Д. мовчки дивився на життя, що минуло тут, у цій країні, без нього. Випадкові люди, зустрічні авта, дорожні знаки, ремонтні бригади, будинки з дахами з металочерепиці — усе було інакшим. На виїзді зі Львова в яскравих колготах стовбичили повії. Едік безперестанку теревенив про свої магазини, про відпочинок у Єгипті й Туреччині. Розповів, що його дружину минулого року прооперували в Чехії. На щастя, вдало. Тішився внуками: хлопчик уже вивчив двадцять англійських слів, а йому тільки п’ять рочків! А дев’ятирічна внучка-гімнастка виступає за збірну Львова!
«Ти уявляєш, — продовжував розповідати Едік, — один мій знайомий, наш з тобою ровесник, пішов на війну. Ну, типу політрук. Тут бухав, три розлучення, а там виховує військо. Нє, ну прикинь! Передзвонюємося з ним. Каже, що три кілометри від лінії фронту. Живуть на заводі, половину лугандони розбабахали снарядами, але інша цілком придатна. Ну, як казарма. Каже, що з ними воює прапор із Казахстану. Заробляє в Україні військову пенсію. Коротше, там контрабанда й бардак. А в тих прифронтових містечках і посьолках розгаратали все, що могли. Але ми тут збираєм гуманітарку, продукти. Я сам відправив п’ять, нє, шість бусів».
Вони проїхали перехрестя на Бучач.
Зранку, відколи виїхали з Тернополя, — із заходу, сходу, півночі й півдня — не проглядалося жодної хмарки. Ближче до Митниці навколишні поля, скроплені щедро нічним дощем, зустріли їх армією опудал у чоловічих сорочках. На придорожніх смугах тисячі кульбаб жовтіли серед дикої трави. Сивів полин. Здавалося, що весна висипала з небесної торби на землю зелень, дощі, цвіт дерев і тепло. Чорні, наче вугілля, ворони нипали по болотистій дорозі. Оповиті омелою дерева приглушували писки нового життя у воронячих гніздах, а медоносна комашня нервово кружляла полями в пошуках медового цвіту. Вилазили з-під землі хрущі, народжувалися перламутрові мухи, над річками літали бабки. Кожен голос — писк, дзижчання чи гудіння — притихав, коли над селищем пролітали літні метеорити й помирали далекі звізди.
Едік у два ока пантрував за дорогою, щоби не влетіти в яму. Якщо полетить підшипник чи, йоханий бабай, відірве колесо, то скільки доведеться серед цього буяння та цвітіння чекати на допомогу?
«Хто борше до мене — тому там дзелене».
«Що це? Вірш?» — поцікавився Едік.
«Так, віршик з дитинства. Згадалося, — сказав Д. — Там ще якісь були слова, далі — не пам’ятаю».
«Ну, ти дивися, — викрикнув водій, коли авто вискочило на горб і ледь не в’їхало у воронячий кагал. — Нє, прикинь, нічого вони не бояться».
Ворони ліниво розбіглися.
«З погодою нам пощастило, — перевів розмову Д. — Уяви, що тут робиться під час дощу. З Митниці махнем коротшим шляхом».
«Як скажеш».
Едік увесь час про щось питав, перепитував, уточнював. То питався, що будуватимуть на місці близнюків. То цікавився, чи Д. був у Каліфорнії? То він десь чув, що Бруклинський міст зачинять на реконструкцію.
«Слухай, — допитувався Едік, — а будинки розпусти в Нью-Йорку є?»
«Офіційно нема, але підпільно в Нью-Йорку знайдеш усе, чого душа запрагне».
«Ух!» — запалився Едік.
«Поїдь до Амстердама», — запропонував Д.
«Та нашо мені Амстердам, — здивувався Едік. — У нас тут малолєтки таке витворяють… дешево й на місці. Нє, ну просто цікаво, як там всьо в Нью-Йорку».
У дорогу Д. зібрався досить швидко — навколо подорожньої валізи валялися лахи, взуття і книжки. Завжди одна й та ж проблема: що брати? За два дні до відльоту в нього було заплановано кілька зустрічей. В останні дні зазвичай лишається безліч невирішених справ, ідіотські імейли, рекламні повідомлення в телефоні. Він зайшов до Чейз-банку на Бродвеї, щоби, про всяк випадок, перевірити кредитні карти. Зняв з автомата трохи готівки. З Бродвею пішов у напрямку Вашинґтон-скверу. Було пронизливо зимно через припізнілу весну. Д. минав вольєр для псів: якийсь старий ніжно просив такого ж, як сам, старого пса йти за ним. Пес стояв нерухомо, наче роздумував — піти за господарем, чи здохнути тут, біля цього вольєра. Д. поспішав до університетської кав’ярні «Joe Cofee» на зустріч. Була приблизно одинадцята ранку. Студенти на заняттях. Такої пори в околицях Вашинґтон-скверу вешталися туристи, професори-пенсіонери та власники псів. Зустріч Д. призначив докторант Нью-Йоркського університету Улаш Тандоґан, дослідник Османських еялетів. На одній із вечірок, куди обидва були запрошені, Д. і познайомився з Улашем. Тоді в розмові Д. сказав Улашеві, що летить в Україну. Той запитав, чи Д. щось чув про Язлівець, який згадується в гебрейських, вірменських і османських хроніках? «Якщо матимеш нагоду — зроби там кілька світлин фортеці», — попросив тоді Улаш. «Добре, якщо туди навідаюся». Улаш займався реконструкцією найменш вивченої точки Подільського еялету — Язлівця. Він часто бував у Стамбулі, розшифровуючи записи дефтерів султанської бібліотеки. До Язлівця сподівався навідатися наступного року, якщо здобуде грант.