Віля розраховував почути інше, але сперечатися не став.
— Звичайно, сонечко, — його рука повільно попливла по гладкій шкірі жіночого стегна і зникла під ковдрою. З-під подушки долинуло задоволене муркотіння.
— Звари кави і приходь швидше, любий.
«Тепер усім подругам розповість, що Боярський їй каву в ліжко приносив», — посміхнувся Віля.
Піднявшись із дивана, він натягнув потерті «лівайси» і, шукаючи сорочку, ще раз оглянув кімнату. Джинси Віля купив минулого літа. Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської Кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку. А той уже за двісті загнав її на «точці». Віля не фарцював постійно, тільки іноді бомбив випадкових фірмачів. А в Белфаста ця справа була неабияк поставлена.
Сорочка «Wrangler» валялася на підлозі, у кутку між стіною й шафою. Збившись у тугий жмуток у пилюці під дзеркалом.
Віля з дитинства не любив дзеркал, особливо в сутінках порожніх напівтемних квартир. Він боявся води, темряви і дзеркал. Подорослішавши, він сяк-так зумів налагодити стосунки з дзеркалами в блиску вогнів освітлених залів і студій, але від скляних поверхонь, що відбивали темряву, його й досі відкидало, перш ніж він устигав хоч щось збагнути. Ця реакція залишалася незмінною.
Застібаючи сорочку, Віля вийшов із-за шафи і, таки насмілившись, спробував розгледіти своє відображення. У напівтемряві спальні можна було розгледіти хіба що розкішні «боярські» вуса, які виразно темніли на обличчі, що ще не встигло засмагнути.
У сусідній кімнаті його зустріли руїни нещодавнього бенкету. Хліб черствів, зелень в’яла, зморщені огірки сумували поряд із підсохлими помідорами. Велика муха важко піднялася з фінського сервелату і, зробивши коло над столом, опустилася на залишки оселедця. Порожня пляшка з-під віскі лежала на підлозі біля балконних дверей. Коньяку і цукерок на столі не було: мабуть, Белфаст і подружка Афродіти прихопили їх, ідучи.
Афродіта! Ось як звуть володарку коліна й обручки, що дрімає за стіною в очікуванні ранкової кави.
Віля кинув до рота шматок ковбаси, потім ще один, підчепив виделкою оливку із салату і почалапав на кухню.
У цей будинок напередодні ввечері їх привіз Белфаст. О шостій, закінчивши роботу, Віля зачинив фотоательє в парку Шевченка і бульваром рушив до Хрещатика. На повну квітнув бузок, затоплюючи і парк, і прилеглі двори густим нудотним ароматом. Дівчата на чорно-білих портретах, виставлених у вітрині ательє, загадково посміхалися Білі, одна одній і всім, хто цього раннього вечора опинився в парку. З Ботанічного саду вже тягнуло свіжістю, а вгорі, над коричневими дахами будинків, освітлених сонцем, що вже хилилося до заходу, перекрикуючи одне одного, носилися стрижі. Стояв травень — такий, яким він буває тільки в Києві.
Віля йшов легко. Попереду був вечір, який він поки що не знав чим зайняти, а в перекинутій через плече шкіряній сумці лежала пара кросівок «Puma» улюбленого жінками тридцять шостого розміру. В обід він обійшов свої адреси: «Театральну» й «Інтурист» на Леніна, «Ленінградську» й «Україну» на бульварі Шевченка. В «Україні» поталанило: чергова на четвертому поверсі Ніночка завела його в номер до бундеса, і той віддав Вілі ці кросівки всього за п’ятдесят. Белфаст, Харлей чи Алабама забрали б їх у Вілі за сотню не роздумуючи, але якщо не поспішати і пошукати покупця самому, то новенькі червоно-білі «пуми» можна здати і за сто сімдесят.
Вийшовши до Бессарабки, Віля на хвилину зупинився, роздумуючи, куди б сьогодні чкурнути. Хрещатик вітав його, полихнув відбитим сонцем у вікнах верхніх поверхів. Вирішивши, що це знак, Віля пірнув у підземний перехід і опинився під каштанами непарної сторони. На нього озиралися студентки молодших курсів, тридцятирічні «фам фаталь», яких завжди чимало на київських вулицях, і їхні ревниві супутники, що передчасно погладшали на жирних борщах і лінивих варениках. Озиралися взагалі всі. Віля надів італійські окуляри і начебто зник за їхнім затемненим склом від надокучливих поглядів. Насправді ж — і він про це знав, його схожість із головним мушкетером Радянського Союзу з появою окулярів досягла апогею.
— Боярський! Дивись, Боярський, — підломлювалися коліна в київських красунь. — Матінко Божа, точно він!
Віля крокував по асфальту Хрещатика, ніби червоною килимовою доріжкою за безперечно заслуженим Оскаром, хіба що не зупинявся, щоб посміхнутися камерам або дати автограф фанаткам, шаленіючим від захвату.
Але Хрещатик — не тільки місце неспішних прогулянок попідруч із подружкою і з вафельним стаканчиком вершкового пломбіру за дев’ятнадцять копійок, що неодмінно протікав. Для багатьох це верстат, мартен, конвеєр — інакше кажучи, мережа точок. Першу точку — біля виходу з переходу — Віля звично минув без зупинки, як тролейбус, що їде в депо. Тут усе дуже добре проглядалося, прострілювалось, було майже неможливо сховатися від зайвих поглядів. Натомість другу — біля Мічигану — так просто він пройти вже не міг. Саме минувши «Болгарскую розу», Віля помітив попереду знайому фізіономію. Веня «Мінус сім діоптрій» так довірливо кліпав очима, роздивляючись стрижів у київськім небі, що випадковий покупець нізащо не запідозрив би в цьому довготелесому інфантильному типі найдосвідченішого фарцовщика на Хресті. Його брали десятки разів, але завжди відпускали. Можливо, дійсно справа в тому, як безпорадно Веня зазирав в очі й довірливо кліпав віями, упритул підсовуючи лисіючу голову вічного хлопчика до форменого кашкета лейтенанта Житнього.