— Як ви сказали? Чим фарцюю? Вибачте, я майже нічого не бачу. Я інвалід із зору. У мене і довідка є, не бажаєте подивитись?
— Та знаю я, знаю, — відмахувався Житній. — Бачите ви погано, громадянине Соколе, але ж чуєте добре.
Веня Сокіл і чув, і бачив чудово, набагато краще за лейтенанта Житнього. Шість років тому він пішов з Театру російської драми, залишив сцену, вибравши кар’єру фарцовщика, і відтоді жодного разу про це не пошкодував. Тепер, зі своєї точки, він міг дивитися на рідний театр хоч цілий день, а якби раптом вирішив сходити на будь-яку виставу, то місце в партері за проходом йому було б гарантоване. Але Веня зневажав Театр російської драми і місце за проходом займав тільки тоді, коли з гастролями приїжджали москвичі або грузини. «Кавказьке крейдяне коло» Брехта у постановці Роберта Стуруа він бачив рівно стільки разів, скільки давали його тбіліські гастролери.
Грузинські актори, які чимало бачили і в Тбілісі, і в Москві, надовго запам’ятали елегантного київського красеня, який подарував на прощальному бенкеті всім чоловікам по пляшці ірландського віскі, а дамам по комплекту французької білизни. Причому розмір білизни якимось дивним чином підійшов усім без винятку актрисам. Якби на тому банкеті з якоїсь неймовірної примхи міліцейської долі раптом опинився лейтенант Житній, то він ніколи не впізнав би напівсліпого, шепелявого Веню «Мінус сім діоптрій».
Але поспілкуватися з Веніаміном цього дня Вілі не судилося. Щойно він минув магазин тканин, де перші тонкі бризки фонтану, облаштованого міською владою перед Мічиганом, затуманили поляризовані стекла його італійських окулярів, як навперейми Вілі кинувся опецькуватий і лисуватий невисокий чоловік.
— Правильним шляхом ідете, товаришу! — театрально гаркавлячи, вигукнув він і обійняв Вілю так, ніби не бачив його кілька років. — І шлях цей веде вас до мене.
— Здоров був, Белфасте! — Віля подумав про кросівки, що лежать у сумці, і вирішив нічого про них поки не казати.
— Сподіваюся, ти сьогодні вільний? — Белфаст узяв Вілю попід руку і потягнув за собою. — Вечір тільки розпочався, і хоч зірки ще не з’явилися на нашому південному небосхилі, вони вже обіцяють нам романтичну ніч. Ти готовий?
Насправді привабливого в пропозиції Белфаста було небагато. Віля прекрасно знав, що «романтична ніч» — тільки чергова гулянка з якимись бабами з головного управління торгівлі Міськвиконкому, Київлегхарчопостачзбуту, Укрювелірторга або Укрінвалютторга. Немов навмисно для цих старіючих хтивих шмар було створено незліченну безліч управлінь, трестів і контор. Замуленими руслами цих номенклатурних каналів, прокладених у напівпустелі соціалістичного господарства, струмочками, що слабшали з року в рік, текла продукція іноземних фірм і вітчизняний дефіцит. Пещені руки чиновних дам майстерно відкривали шлюзи або опускали засувки, а в результаті одні поля колосилися і зеленіли, а інші безнадійно всихали.
А які ж недосяжні були вони у своїх кабінетах, заставлених типовими лакованими меблями, з незмінними профілями вождя на одній стіні й анфасом генсека на іншій! Як презирливо позирали на відвідувача крізь приспущені вії! Як уміли посміхатися, передаючи ледь помітним рухом нафарбованих губ найтонші градуси пихи і бридливої байдужості!
Але всі ці хитрощі були смішні для Белфаста. Він знав, чим їх узяти, знав, де шукати непомітні на перший погляд щілини в чиновницькій броні. Навіть тих, у кого було все, тих, що звикли їсти з руки одного господаря й скажено обгавкували чужинців, не слухаючи ані натяків, ані спокусливих обіцянок, він брав одним ім’ям — Боярський! І одразу ж у холодних очах чиновних лярв з’являвся живий блиск. В усмішках, ще недовірливих, з’являлися увага, готовність вислухати, зустрітися десь поза мертвих стін лакованого кабінету. Зняти броню і замінити її на гарненький італійський костюмчик, який досі не було нагоди надіти.