3
Пелікан і Багіла були знайомі з першого класу, а дружба їхня почалася з пошуків партизанської землянки.
Кожен школяр Комсомольського масиву в ті часи знав, що за болотом, у лісі, у найвіддаленішій його частині, куди алеї парку дістануться ще нескоро, з часів війни залишилася партизанська землянка. Ті, хто там побував, стверджували, що в землянці на стіні висить карта підземних ходів, а під картою, на ящику з гранатами, сидить скелет німця в повній формі і рогатій касці. Руки німця скуті ланцюгом. Пеліканові повідали про це знайомі третьокласники і пообіцяли взяти його з собою, коли наступного разу вирушать за гранатами. Але час минав, а експедиція все відкладалася. Потім задощило, почалася зима, випав сніг, а навесні стало не до того.
Наступної осені Пелікан зустрів колишніх третьокласників і запитав, коли вони все ж таки покажуть землянку, але ті відповідали, що побували там зовсім недавно, і гранати вже забрали, тож сенсу плентатися туди більше немає. А якщо Пелікану несила, нехай вирушає сам, не така вже це і небезпечна справа. Пелікан, може, і пішов би, але він не знав напевно, де шукати землянку, та й узагалі тоді нічого не знав ані про парк «Перемога», ані про ліс, ані про болото. Крім, хіба що, одного: болото досі небезпечне, і щороку там гинуть люди: ось, наприклад, нещодавно одна дівчина зі сто вісімдесят третьої пішла після уроків не додому, а в парк, і зникла. А потім її портфель знайшли біля болота.
Учителі лякали їх навмисно і витончено, напевно навіть обмінювалися досвідом — як сильніше налякати учнів, щоб ті трималися якнайдалі від парку. Пелікан, зрозуміло, побоювався, як і всі, але з землянкою слід щось вирішити раз і назавжди. Він викликав для розмови Багілу — єдиного очеретянця в їхньому класі — і запитав, чи бував той у землянці. Багіла теж дещо про неї чув, але не бачив жодного разу. Усю зиму Пелікан і Багіла готували експедицію, прикидаючи, як вчинити зі скелетом німця і картою підземних ходів. Зрештою було вирішено, що карту вони візьмуть із собою, а потім першими обстежать усі ходи. Було навіть трохи дивно, що ніхто досі цього не зробив. Що стосується дохлого німця, то він їх не надто цікавив.
Експедиція мала відбутися навесні, але в квітні Пелікан захворів, і весь травень його забирала зі школи бабуся. Тому довелося ще раз змінити плани і перенести терміни. Тепер уже на осінь.
Нарешті в середині вересня була оголошена тижнева готовність. Пелікан відповідав за ліхтарик і мотузку, Багіла обіцяв принести мішок і ніж; дві двометрові жердини були заховані в траві неподалік від центральної алеї. У суботу вони зустрілися біля входу в парк навпроти Дарницького бульвару. Замість підручників у Пелікана в ранці лежали гумові чоботи. Багіла прийшов без портфеля, але з рюкзаком.
Маршрут був придуманий і накреслений давно, однак, звернувши з головної алеї, вони одразу ж з’ясували, що слідувати йому неможливо: то доводилося обходити непролазні чагарники, то лінія пошуку взагалі опинялася за межами парку. Тоді рушили навмання, розуміючи, що навряд чи щось знайдуть, хіба що випадково, але і не бажаючи здаватися, ледь розпочавши пошуки.
Коли дісталися болота, навколо стало зовсім тоскно: прохідні ділянки були виходжені і затоптані, і ніякої землянки там, звичайно, не було, а на непрохідних і заболочених її просто не могло бути. Хто стане рити землянку у воді? Почався дрібний дощ, хотілося їсти і час було розходитися по домівках. Але кинути все ось так, без результату, здатися, визнати, що експедиція провалилася, вони теж не могли.
— Я все зрозумів, — сказав Пелікан, коли вони вийшли до невеликого березового гайка. — Просто землянку засипали. Треба шукати засипану землянку. Ти нічого схожого не бачив?
— Звичайно, бачив, — зрадів Багіла. — Було одне таке місце, я навіть подумав, що схоже на засипану землянку.
— Треба повернутися і подивитися, що там. — Пелікан рішуче розвернувся і попрямував у бік болота.
— Гадаєш? — невпевнено запитав Багіла. Йому вже не хотілося повертатися. — Ну гаразд.
Тут Пелікан необережно ступив на вмить розмоклу під дощем стежку, послизнувся і гепнувся в бруд.
— Слухай, — запропонував Багіла, дивлячись на мокрого і брудного Пелікана, — давай ми її роздивимось, коли дощу не буде. Адже ми, власне, її вже знайшли, знаємо, де вона. А зараз краще підемо до мене. Тут недалеко...
Так Пелікан уперше потрапив в Очерети і познайомився з дідом Максимом. Старий з’явився, коли, відмиті і переодягнені в сухе, хлопчики вже сиділи за обіднім столом. Приятель онука був представлений дідові за всіма правилами.