— Вілю, я розумію тебе як ніхто. — Белфаст по-батьківськи опустив руку на його плече. — Ти знаєш, я рідко прошу про щось для себе. Тільки заради справи. Але сьогодні — особливий випадок. Може, вперше це необхідно особисто мені. Твоєму другові. Я вже сказав їм, що зі мною буде Боярський. Не повірили, шльондри. Ну, ми їм покажемо...
— Кому — їм? — зітхнув Віля, розуміючи вже, що цього разу не відчепиться.
— А з нею подруга буде. Ну і нехай. Так навіть веселіше.
І Віля погодився.
Вони вирушили на Бессарабку, щоб до пляшки віскі, сервелату і банки чорної ікри, які вже лежали в кейсі Белфаста, додати оселедця, зелені і солінь, здатних прикрасити вечір двох ділових людей вільних поглядів і професій. І не встиг Віля прицінитися до кримських абрикосів, як Белфаст, помахавши комусь, міцно взяв його за руку і завів до кабінету санлікаря. Туди ж, швидко перебираючи короткими ногами, невисокий вусатий чоловік у білому фартуху негайно доставив ананас і гроно бананів. Белфаст гидливо, двома пальцями помацав фрукти і ледь помітно кивнув. Потім ще один, так само вусатий і коротконогий, приніс пляшку «Наполеона», «Кримського ігристого» і коробку «Вечірнього Києва».
Десять хвилин потому «вісімка» Белфаста вже звертала з вулиці Кірова на Петровську алею, щоб потім промчати по мосту Метро, минувши Гідропарк і Лівобережну, повернути на Комсомольський масив і зупинитися біля блокової дванадцятиповерхівки, вибудуваної півкільцем.
— Так ми майже до мене додому приїхали, — озирнувся Віля, вийшовши з машини. — Ось парк «Перемога», я тут колись фарцював в Алабами, там — метро «Дарниця». До мого вігвама звідси хвилин двадцять пішки або п’ять на колесах. І двісті четверта школа поряд. Сім років тому я закінчив двісті четверту школу, Белфасте! І відтоді, кажуть, мало змінився. Тільки вусів я тоді не носив. Мене на цьому масиві кожна шалава знає. Ще раз повторюю: не варто мені тут «включати Боярського».
— Вілю, не ремствуй, — поплескав його по плечу Белфаст і, взявши в оберемок згортки з покупками, попрямував до дверей. — Нумо швидше, дівчата холонуть. А про страхи свої забудь. Вона з Литви. Звати Афродіта. Не знає тут нікого, і хоча, можливо, має деякі сумніви, але, як усі баби, вірить у диво і чекає на зірку в гості. Ну ж бо, створімо диво, якщо це так просто!
Белфаст мав рацію. Утім, як і завжди.
Легкий сумнів, що ховався за ввічливими посмішками Афродіти і її старшої подруги Олени, розсіявся миттєво, ледь на стіл у вітальні лягли банани й ананас, а до «Наполеону» приєдналися пляшка скотча, продукт фінських ковбасників і чорна ікра. Від днів створення цього столу на ньому ще не лежало подібних казкових розкошів. І якби обережним дівчатам раптом не вистачило абсолютної зовнішньої схожості гостя з улюбленим актором, то дари говорили і за себе, і за нього. Хто ж ще міг явити все це в київській малометражці на околиці міста, біля самого лісу?
— Дівчата! — рішуче розпорядився Белфаст. — Ріжемо бутерброди, оселедець, дістаємо приховані салатики. Хоч ми гості майже несподівані, але я впевнений, що кілька салатиків у вас знайдеться. У Мишка час є, а вже для вас точно є, але його вкрай мало. На десяту вечора замовлено таксі до Борисполя, а вже завтра заслуженого артиста Росії чекають у Театрі Лєнсовєта. Крім того, артист зголоднів. Він цілий день провів серед чиновних пик на кіностудії Довженка. Тож хутчіш! Час працює проти нас, але за нас — що? Кохання!
Белфаст був людиною розумною і успішною, проте межу між доречним пафосом і вульгарністю не завжди міг уловити. Можливо, саме тому, що він ніколи не відволікався на такі дрібниці, і досі залишався успішною людиною.
— Дітко, — вискочила на кухню після цієї промови подруга Афродіти Олена, її приголомшені очі ледь уміщалися на круглому українському обличчі, — це справжній Боярський! А я, дурепа, не вірила...
— Ага, — розгублено кивнула Афродіта, не припиняючи швидко-швидко кришити огірки, — і я сумнівалася. — Дістань варені яйця з холодильника... І майонез там у баночці.
Довіривши дамам сервірування, Віля з Белфастом вийшли на балкон. Унизу зеленів тихий київський двір, ще не вигорілий, ще не вицвілий до жовтизни під розпеченим літнім сонцем. У тіні шістнадцятиповерхових веж мирно вистигали абрикоси і вишні, кричали діти, двірники поливали асфальт.
— Як вони тобі? — запитав Белфаст, дістаючи пачку московської «Яви».
— Афродіта, звичайно, гарна, — посміхнувся Віля, дивлячись на знайомий двір. — А Олена просто красуня, хоча їй, зрозуміло, вже не двадцять. Але я тобі скажу: таких, як вона, я завжди побоювався. І чоловік у неї точно висить у шафі на вішаку. Вона його знімає, коли захоче, а потім відправляє назад у нафталін. Хоча від таких, як вона, чимало шаленіють.