— Гаразд, — реготав Белфаст, — ти тільки попрацюй години дві, а далі я сам. І я твій боржник, Вільку.
— Гаразд, — відмахнувся Віля.
Усе цього вечора могло піти як зазвичай, по неодноразово відпрацьованій програмі, якби не, так би мовити, «напівофіційний» статус зустрічі. Не відчуваючи особливої відповідальності, Віля розслабився і після двох програмних чарок віскі дозволив собі третю, а під ніжний оселедець із дивним салатом, приготованим ласкавими руками Афродіти, ще й четверту. І Афродіта, і її подруга Олена (яка теж виявилася не корінною киянкою, вона приїхала з Донецької області й оселилася тут кілька років тому з мамою, донькою і чоловіком) так затишно влаштувалися по обидва боки від Вілі, що його мушкетерські руки самі обняли обох, не відпускаючи ні ту, ні іншу до Белфаста, що опинився на самоті. І якщо з Оленою Віля був готовий розпрощатися в будь-який момент на користь сумуючого приятеля, то Діту, що притискалась до нього повним теплим стегном і тонко пахла ніжним бузком ризької фабрики «Дзінтарс», відпускати від себе він не збирався. З голови у нього начисто вилетіло, що приїхали вони сюди тільки тому, що Белфаст сподівався продовжити недавнє знайомство з Дітою. Єдине, що зараз турбувало Вілю, — як би не забути, що він усе ще «Михайло Боярський».
Белфаст, хоч і сердився на друзяку, але делікатність ситуації просік і чекав десятої години. Тобто появи таксі, на якому Віля помчить не в Бориспіль, зрозуміло, а додому або куди завгодно, залишивши його наодинці з дівчатами. Ось тоді проб’є і його час. Час справжнього господаря цього свята.
Хто ж знав, що захмелілий Віля, який відчув себе мушкетером, навіть слухати не стане про таксі, коли воно нарешті з’явиться, і навідріз відмовиться їхати.
— Як же мені добре з вами, дівчата, — задоволено мружився Віля, допиваючи віскі і переходячи до коньяку «Наполеон», — не поїду я нікуди. Ну навіщо мені всі ці зйомки, записи, Лєнсовєти, коли у мене така чудова компанія!
— А-а! — підстрибнула Олена, немов щойно виграла в лотерею «Москвича». — Мишко залишається!
Афродіта відреагувала не так бурхливо — позначався литовський темперамент, але вдячний потиск руки підказав Вілі про те, як вона прийняла його рішення.
— Мишко, відпадає. — Белфаст очманіло втупився у Вілю. — У тебе ж літак! Ти забув? Лі-так! У Ле-нін-град! Нумо, поквапся! А то розжалують — і озирнутися не встигнеш. Був заслуженим, а станеш застудженим, — згадав він старий жарт і діловито підвівся, аби допомогти Вілі вибратися з-за столу, дійти до ліфта і розчинитися в теплій київській ночі.
— Отакої! — обурилася Олена, заступивши шлях Белфасту. — Навіщо людям свято псувати! І не треба гнати, ніхто Мишка не розжалує. Якби він був капітаном, як деякі, — підморгнула вона Діті, — то ще могли б. А він мушкетер! Мушкетерів не розжалують.
— Його можуть тільки вбити, — несподівано погодився Белфаст. Робота навчила його стійко приймати дрібні удари долі й ухилятися від великих. — Отже, Мишко залишається! Гаразд! Тоді заспіваємо. Заспівай, Мишко!
— Ось це інша справа, — підтримала Белфаста Олена. — Заспівай нам, Мишко, ось цю: «А-ап — и тигры у ног твоих...»
— Є в цьому будинку гітара? — продовжував підривну діяльність Белфаст. Таксі ще стояло біля під’їзду, і він розраховував, що коли зараз натиснути на Вілю, то він усе ж таки втече, залишивши за ним поле битви.
Але хоч гітара не знайшлась, Віля несподівано прийняв кинутий виклик.
— Заспіваймо, — рішуче піднявся він з дивана, але одразу ж хитнувся, і якби не дбайливо підставлене плече Діти, цілком міг би опинитися на підлозі. — Заспіваймо, — повторив він, важко спираючись на Афродіту, — тільки тихо заспіваємо. Тихесенько. Ось це: «Па-ад кры-лом са-ма-ле-та...»
— Народний артист Росії втомився, — сумно констатувала Олена. — Який тут Ленінград? Йому далі цього дивана вже не можна.
— Заслужений, — ревниво поправив Белфаст і подумав, що цей вечір він іще пригадає Вільці. — Ну що ж, Оленочко, тоді я відпущу таксі, а тебе можу підвезти додому. Час пізній, а в мене тут автівка.
— Та мені й пішки недалеко, — знизала плечима Олена, але відмовлятися від пропозиції не стала.
Вілю відвели в сусідню кімнату і поклали. Якийсь час із вітальні долинали голоси, хтось телефонував. Потім почувся шум ліфта, що спускався, і все стихло. Почекавши ще хвилину, Віля прочинив двері. Світло у вітальні було вимкнено, але на кухні лилася вода. Діта мила посуд.