З 19 год. вільний час, після спуску прапора, звичайно німецького. Кожен робив, що хотів: писали листи додому, які поверталися з печаткою «цур дай ніхт цуштедьбар», тобто, тимчасово не доставляються. Та як могли доставлятися, коли там вже була більшовицька орда.
В 22 год. цапфенштрайх, тобто «замри». Всі в ліжках і ніби сплять. Черговий по табору приймає штуби. Мундири повинні бути зложені в кістку, ноги чисті, як і черевики, підлога підметена. І, не дай Бог, десь заваляється якась смітнинка, тоді вся штуба в повному еквіпунку з піснями і дзвіночком на ряднині виносять її на смітник.
В неділю ми отримували додатковий пайок у вигляді пудингу чи кусочка торта. Іноді приїздив священик, який відправляв польову Службу Божу.
Після обіду був вільний час. Щоб вийти в місто, чи кудись, треба було стати на апель, тобто на перевірку: чи ти чистий, чи чистий гребінець, хустинка і т. д. Іноді, після тих всіх апелів, вже і не хотілося кудись виходити, та по правді говорячи, і не було так дуже куди ходити, хіба що в гори.
Ще можна було поїхати в містечко Гмюнд. Гмюнд — старовинне австрійське містечко, розташоване на віддалі приблизно 20 км від Мальти. Готичної архітектури, з розфарбованими 2-3-поверховими будиночками. Центр містечка був оточений п'ятьма арками-в'їздами. Така була архітектура. Вулички вузькі, короткі. Людей майже не було видно. Дівчат годі було зустріти.
Крамнички маленькі та годі було в них щось купити, бо все було на картки, хіба що конверти та пару листків паперу до них. Ще можна було купити мило, яке не пінилося, але добре райбувало, бо було з піском.
Був в містечку один кінотеатр. Ми ходили туди тільки на той фільм, в якому грали Тео Лінгеж і Ганс Мозер — коміки (на зразок Тонця і Щепця).
А якщо в загальному, то в містечку була повна нудота.
Історична довідка: Ґмюнд місто в Дол. Австрії в Каринтії з населенням 4000 мешканців. В 1914–1918 рр. — табір для біженців і виселенців із Галичини. Побутові умови спричинили велику смертність. (ЕУ. т. 2 стор. 476. вид. 1993.)
В цілому вишкіл проходив нормально, крім одного смертельного випадку.
У вихідні дні, в неділю, ми із задоволенням ходили в гори, там було набагато цікавіше. Захопилися збиранням едельвейсів. За квітку німці платили по дві марки. Це були надзвичайно чудові квіти і росли переважно в недоступних місцях, майже на скелях.
Одного недільного вечора прибігли наші юнаки до табору та сповістили нам сумну новину. Один із наших юнаків пішов в гори збирати едельвейси. Досягаючи одну із квіток, яка мабуть росла на недоступному місці, зірвався із скелі та розбився. Його вклали в домовину (за пазухою в зошиті було, мабуть, двадцять таких едельвейсів) разом із тими квітами, які принесли йому смерть, і похоронили за всіма християнськими традиціями на сільському цвинтарі. Панахиду відправив місцевий римо-католицький пастор.
Було кілька неприємних моментів, коли над Мальтою пролітали ескадрильї американських чи англійських літаків. Тоді від гулу моторів літаків сипалося із гір каміння. Ми тоді розбігалися хто куди. Страшно було лише від того, якщо б лавина каменюк посипалася на нас. Якби трохи більша каменюка попала в барак, то з нього залишились би тільки тріски. Але на наше щастя, все обходилося страхом.
Підходив кінець серпня, а з ним і кінець нашого вишколу.
Першого жовтня вишкіл закінчився. Зворотна дорога майже та сама. Автобусами їхали до станції Шпітталь, де вже на нас чекають шість товарних вагонів, які підчіпляють до якогось поїзда. В Бреславі наші вагони причіпляють до якогось військового ешелону, який прямує на північ. Фактично, ми ще не знаємо, куди їдемо. Але вже трохи здогадуємося, що нас везуть до дивізії в Нойгамер. Це і справдилося. Ми на станції Саган.
Дивізія
«Після численних домагань з боку ВУ (військової управи) та дивізійного штабу, німецьке командування, під оперативним керівництвом якого тоді перебували протиповітряні формування у складі 6547 українських юнаків з Галичини, погодилося перевести тільки 250 з них (до того перевезених через Нєполоміце до вишкільного табору в Мальті, Австрія) для восьмитижневого навчання поводженню із зенітною артилерією. Більшість з них скеровані на підстаршинський вишкіл до Ляуенбургу.»[1]
Тут я повинен внести своє доповнення.
1. В Мальті з нами ніяких навчань по поводженню із зенітною артилерією не проводилося. Зеніток тут не було, і ми їх в очі і не бачили.
1