— Отже, Макаре, чому Ви вирішили, що Томас збирається неодмінно Вас убити? — вкотре перепитував його слідчий — лисуватий, огрядний вусань у цивільному костюмі з відстороненим, як здавалося, поглядом карих очей за окулярами у тонкій оправі.
— Я ж кажу, що він ніколи б не став пропонувати нам пити, та ще й зранку. Крім того, те віскі не випускають у літрових пляшках — лише по нуль сімдесят п’ять.
— Звідки Вам про це відомо? — на думку Макаки, слідчий вдавав із себе інтелігента, звертаючись до нього на «Ви».
— Знайомий вантажник із супермаркету розповідав. Він колекціонує пляшки з-під віскі.
— Непереконливо…
— Ну, видно було, що Томас щось замислив. Шкурою я це відчув.
— Припустимо. Отже, Ви усвідомили загрозу — і що було далі?
— Придумав для того гада байку, яка його мала зацікавити, щоб відтягти час.
— Яку саме байку?
— Там довга історія.
— А хіба ми кудись поспішаємо? — слідчий, наче ненароком, поглянув на припнуту кайданками до ліжка ліву руку волоцюги. — Погляньте на Ваші обставини з боку слідства: господарка квартири, де ви мешкали, про вас сном-духом не знає. Вона здавала квартиру якійсь жінці, а зовсім не вам із Василем…
— А от ви у Василя й запитайте…
— Знайшли ми Василя, під диваном, у тій самій квартирі… мертвим. Отруївся він вашим віскі.
— Не моїм!!. — Макак сіпнувся, та одразу скривився від болю.
— А звідки відомо, що не Вашим? Відбитки пальців у квартирі вказують на те, що там нікого третього не було.
— Та він постирав їх…
— А от отрута у віскарі справді була, — слідчий наче не звернув уваги на останні слова волоцюги. — Розповідайте, навіщо Вам знадобилося труїти Василя Остапенка.
— Я не труїв…
— Факти свідчать про інше, Макаре… Або розкажіть мені — дуже детально розкажіть — про Томаса та байку, яку Ви для нього вигадали.
Затинаючись та добираючи слова, Макака почав розповідати слідчому про те, як познайомився з Василем, а той познайомив його з Томасом. Волоцюга намагався не бовкнути нічого, що могло б вказати на його кримінальний спосіб життя, тож не минуло й десяти хвилин, як уже міцно заплутався у власних вигадках. Адже ні часу, ні досвіду, аби продумати струнку версію своїх взаємин із теософом та іноземцем у хлопця не було. А говорити правду про завдання викрасти портфель, а тим більше — завалити лазерами літак — він не збирався. Зрозумівши, що нічого доброго з того не вийде, він замовк. Відвернувся до стіни, посилаючись на головний біль та втому від розмови. На диво, слідчий погодився залишити його у спокої — до завтра. Щоправда, поставив наостанок питання:
— Який номер Вашого телефону?
— Не пам’ятаю, — весь похоловши, відповів парубійко.
— А де сам апарат?
— Не знаю…
— Пригадуйте, пригадуйте, юначе. Це у ваших інтересах, — двері палати зачинилися.
14. Археокібернетика та парапсихологія
— А тоді Олег щось зробив із простором довкола нашого столу, — розповідав Мстислав характерникам, які зібралися у кімнаті-сейфі, — і вийшло так, що ми опинилися ніби ізольованими від зовнішнього світу.
— Тобто ззовні вас не чули і не бачили? — перепитав Іван.
— Ні, — втрутився Олег, — лише не чули, точніше чули зовсім нерозбірливо. — Я не хотів, щоби офіціантка у кав’ярні злякалася нашого зникнення.
— Хто тебе цього навчив? — Гордій виглядав і зацікавленим, і здивованим розповіддю про зустріч у кав’ярні під Людмилиним будинком.
— Та ніхто… ніби, — знизав плечима Олег. — Саме якось на думку спало.
— Саме спало, — передражнив його Северин. — А ти б міг сховати від зовнішнього світу щось більше, ніж столик у кав’ярні?
— Мабуть, — восьмий член Ордену поглянув на побратимів так, немов уперше їх бачив.
— Мене інше дивує, панове, — сказав Северин, — чому, якщо Олег здатний ховати від підглядання та прослуховування окремі місця у просторі, ми сидимо в цій задусі.
— Справді, — підтримав його Тарас. — Ходімо, наприклад, до альтанки біля басейну, на свіже повітря — а Олег сховає її від зовнішнього світу.
— Ач, які! — вибухнув удаваним гнівом Іван. — Тут на ваших очах диво дивовижне сталося, а вони, бач, його під кондиціонер звичайнісінький одразу прилаштувати надумали. Щоб вам, товариство, було відомо: ті здатності, які починає демонструвати Олег, згадуються у переказах бродників[28], які жили у цих місцях з незапам’ятних часів. Дехто вважає, що почасти й ми, характерники, завдячуємо своїми здібностями якомусь генетичному зв’язку із ними. Так ось: досягти здатності ізолювати частину простору можна лише завдяки виснажливій праці, тривалим медитаціям, а головне — навчанню у могутнього чаклуна, а Олегові це вдалося завиграшки.
28
Бродники — населення узбережжя Азовського моря і нижнього Дону в ХІІ-ХІІІ ст., можливо слов’янське. Брали участь у міжусобицях руських князів, русько-половецьких і русько-татарських боях. Уперше згадані в Іпатіївському літописі у 1147 р. Деякі дослідники вважають їх прототипом козаків поряд з берладниками.