— Але слухай сюди, Йосипе, — жінка говорила з повним ротом, що згубно впливало на дикцію, та у Йосипа був давній досвід ділових обідів із цією пані. — Я зведу тебе з одним молодим, але перспективним слідчим…
— Потрібна людина зі зв’язками…
— Він синок мого, ну як тобі сказати… словом, молодшого колеги, якому колись я допомогла у кар’єрному зростанні. От час іде, вже й діти до серйозної роботи стали, — на мить її очі затьмарилися солодким туманом спогадів, але вже за секунду погляд знову світилися холодною крицею, як і належить прокурору, дарма, що колишньому. — Так от, хлопець вже звання капітана отримав, достроково…
— У наш час, у цій країні, таке заохочення «мажорного синка» ще не показник професійності…
— Тобі треба професіонал чи людина зі зв’язками?
— Знаєте, за десятку єврогрошей хотілося б отримати і те, й інше в одному флаконі, так би мовити, — Йосип злегка клацнув нігтем по пляшці, що стояла на столі.
— Це саме той випадок. Хлопець схиблений на кар’єрі, тому в начальства він на доброму рахунку. До того ж, коли він лише прийшов на роботу зеленим лейтенантом, його наставником був справжній контррозвідник — добрий оперативник, непристойно чесний, як на сьогодні. Капітан — його найкращий учень.
— Гаразд, підкину я твоєму протеже одну тему, яку, коли розкрутити…
— Тільки мені більше своїми оборудками голови не мороч, я вже на пенсії. Завтра тобі зателефонують і призначать зустріч.
Звіт стеження за Людмилою, отриманий наступного ранку, дав лише один результат — зачинилася вдома, на дзвінки не відповідає, дверей не відчиняє. Отже, з тим покидьком Транихиїлом не зустрічається, чогось боїться, — зробив висновок Йосип. У геть кепському настрої він поїхав на зустріч.
Рекомендований прокуроршою капітан виявився високим, небагатослівним і дуже молодим на вигляд. Вправно склавши своє довготелесе тіло на жорсткій лаві під розлогим деревом у віддаленому куточку парку Глоби[29], він уважно слухав розповідь Йосипа. А той, як йому здавалося, добре підготувався.
— …Минулої суботи, — говорив Бланк, — я випадково побачив на площі Петровського того злодія, який вирвав у мене портфель.
— За яких обставин?
— Іду площею, коли раптом бачу: на узбіччі різко гальмує брудний мікроавтобус, з нього вискакують двоє, хапають якогось хлопчиська прямо з тротуару, вкидають у бусик — і зникають.
— Це ще хтось бачив?
— Багато людей, але той, хто першим вхопив хлопця, голосно сказав: «Так ось де ти! Мама ж хвилюється! Третю добу додому не з’являєшся!» Гадаю, у такий спосіб вони хотіли створити у перехожих враження, що це лише родинна справа.
— Точніше, заспокоїти сумління свідків, якщо вони вагатимуться, чи дзвонити до міліції. У правильних школах дітей навчають, як протидіяти кіднепінгу[30]. В таких випадках вони мають на усе горло волати: «Я їх не знаю!». Саме така фраза мобілізує увагу перехожих. Викрадений вочевидь цього не знав.
— Але слухайте, що сталося далі: парубок, який ішов поперед мене метрів за десять, раптом розвернувся і щодуху почав тікати.
— Просто злякався чи, гадаєте, був причетний до викрадення або знайомий із викраденим? — запитав капітан.
— Ймовірно, що був знайомим. Я бачив, як за кілька секунд до того вони одне одному помахали руками.
— Гаразд, але до чого тут Ваша справа із поцупленим портфелем?
— Той, що тікав, стежив за мною того дня. Я зауважив його за кілька хвилин до того, як у мене вирвали портфель.
— Певні?
— На сто відсотків. Я його тоді добре роздивився. У нього така пика, на мавпячу схожа, і капловухий він.
— Пане Бланк, даруйте, але давайте ще раз: що було у портфелі?
— Ну, я ж вам вже говорив — мені важливий сам портфель, а не його вміст.
— Чим він такий важливий?
— Розумієте, я колись цікавився вченням Олени Блаватської. Постійно мав при собі один сувенір, із нею пов’язаний, та й сам портфель придбав у садибі Блаватських.
— Непереконливо, щиро кажучи, але менше з тим. Ви ж зацікавлені, щоб я віднайшов саме викрадача вашого портфеля, а не його вміст. Чи не так?
— Ну, і портфель, і сувенір, що був у ньому, для мене теж дуже важливі. Бажано їх повернути.
— Крутійствуєте, добродію, крутійствуєте. Боюся, що з таким обсягом інформації я не зможу бути Вам корисним, — офіцер зробив вигляд, що підводиться з лави.
— Послухайте! У Дніпропетровську вже більше року перебуває такий собі Тед Россман…
Капітан ані порухом не відреагував на почуте, але Йосип відчув, що своїми останніми словами влучив у десятку. Зробивши ледь помітну паузу, але не ризикуючи довше чекати реакції співрозмовника, Бланк вів далі:
29
Парк ім. Лазаря Глоби — центральний парк м. Дніпропетровська, створений у ХVIII ст. на місці маєтностей колишнього запорізького осавула та названий його ім’ям.