Анджей Сапковський
Відьмак. Час Погорди
Кров на твоїх, Фалько, руках,
кров на твоїй сукні.
Гори, Фалько, за свій злочин.
Згори, сконай у муці.
Ведимани, чи відьмаки, серед Нордлінгів (див.) таємнича й елітарна каста жерців-войовників, найправдоподібніше — різновид друїдів (див.). Маючи в народній уяві магічну силу й надлюдські здібності, В. мали ставати до битви проти злих духів, потвор і всіляких злих сил. У реальності, як майстри у володінні зброї, В. використовувалися володарями Півночі в племінних битвах, що точилися поміж ними. У бою В. впадали в транс, що викликався, як вважається, автогіпнозом чи засобами одурманювальними, билися вони зі сліпою енергією, залишаючись абсолютно невразливими для болю і навіть для серйозних поранень, що підсилювало перекази про їхні надприродні сили. Теорія, згідно з якою В. мали бути продуктом мутації чи генетичної інженерії, не знайшла підтвердження. В. є популярними героями численних оповісток Нордлінгів (пор. Ф. Делано, «Міфи й легенди народів Півночі»).
Еффенберг і Тальбот,
Encyclopaedia Maxima Mundi, том XV
Розділ 1
Для того щоб заробляти на життя як кінний гонець, — говорив зазвичай Аплегатт молодикам, які вступали на службу, — потрібно дві речі: золота голова й залізна дупа.
Золота голова є необхідною, — повчав молодих гінців Аплегатт, — бо під вбранням, у пласких, прив’язаних до голих грудей шкіряних саквах гонець возить тільки відомості малого значення, які без побоювання можна довірити зрадливому паперу чи пергаменту. Насправді важливі, секретні звістки, такі, від яких багато залежить, гонець має запам’ятати й повторити кому треба. Слово в слово, а інколи це непрості слова. Вимовити важко, не те що запам’ятати. Аби запам’ятати, аби не помилитися, повторюючи, треба мати воістину золоту голову.
А що дає залізна срака — ого, про те кожен гонець швидко з’ясовував сам. Коли доводилося йому перебувати в сідлі три дні й три ночі, труситися миль сто-двісті гостинцями, а інколи, якщо треба, й бездоріжжям. Ха, напевне, не увесь час сидить він у сідлі, часом злазить, відпочиває. Бо людина багато що витримає, кінь — менше. Але коли після відпочинку знову треба на кульбаку[1], дупа, здається, кричить: «Рятуйте, вбивають!»
А кому зараз потрібні кінні гінці, пане Аплегатте, — дивувалися інколи молоді. З Венґерберга до Визіми, наприклад, ніхто не доскаче швидше ніж за чотири, а то й п’ять днів, нехай би й на найшвидшому жеребчику скакав. А чарівникові з Венґерберга скільки треба, аби магічну звісточку передати до чарівника у Визімі? З півгодини, або й того менше. У гінця може кінь ногу збити, або грифон його роздерти може. Був гонець — і немає гінця. А чорнокнижницька звістка завжди дійде, дороги не втратить, не запізниться і не загубиться. Навіщо гінці, якщо всюди чародії, при кожному королівському дворі? Не потрібні вже гінці, пане Аплегатте.
Якийсь час Аплегатт і сам так думав, що вже нікому він не потрібен. Мав він тридцять шість років, був малим, але сильним і жилавим, роботи не боявся і мав, зрозуміло, золоту голову. Міг знайти собі інше заняття, аби прогодувати й себе, й дружину та відкласти трохи грошви на посаг для двох незаміжніх іще дочок, ще й допомагати тій, заміжній, чиєму чоловікові, безнадійному тюхтієві, все ще не щастило в справах. Але Аплегатт не хотів і не уявляв собі іншої роботи. Був він королівським кінним гінцем.
І раптом, після довгого забуття і принизливої бездіяльності, Аплегатт знову став потрібним. Гостинці й лісові тропи знову загули від копит. Гінці, як і в давні часи, знову заходилися вимірювати край, несучи звістки від міста до міста.
Аплегатт знав, чому воно так сталося. Знав багато, а чув іще більше. Від нього очікували, що зміст переданої звістки відразу забуде, зітре з пам’яті так, щоб не могти її пригадати навіть під тортурами. Але Аплегатт пам’ятав. І знав, чому королі раптом перестали зв’язуватися між собою за допомогою магії і магів. Звістки, які перевозили гінці, мали залишатися таємницею для чародіїв. Королі раптом перестали довіряти магам, перестали звіряти їм свої секрети.
Що було причиною раптового охолодження приязні між королями та чародіями, Аплегатт не знав, і його це не обходило. Бо ж королі, як і маги, були з його точки зору особами незрозумілими, непередбачуваними у вчинках — особливо коли часи ставали важкими. А те, що наставали важкі часи, неможливо було не помітити, міряючи країну від міста до міста, від замку до замку, від королівства до королівства.