Вершник спиняє коня, крила хижого птаха на його шоломі тріпочуть, птах зривається в політ. В атаку на беззбройну, паралізовану від страху жертву. Птах — а може, рицар — кричить, скрекоче, страшно, жорстоко, тріумфально. Чорний кінь, чорний обладунок, чорний довгий плащ, а за усім тим вогонь, море вогню.
Страх.
Птах скрекоче. Крила б’ються, пір’я лупить його по обличчю.
Страх!
На допомогу. Чому мені ніхто не допомагає? Я сама, я мала, я беззбройна, не можу рухатися, не можу навіть видобути голос із перехопленого горла.
Чому ніхто не приходить мені на допомогу?
Я боюся!
Очі, що палають у шпарині великого крилатого шолома. Чорний плащ закриває все…
— Цірі!
Вона прокинулася залита потом, задерев’яніла, а її власний крик, крик, що її розбудив, усе ще тремтів, вібрував десь усередині, за грудиною, палив пересохлу горлянку. Боліли руки, стиснуті на попоні, боліли плечі…
— Цірі. Заспокійся.
Навколо була ніч, темна й вітряна, вона одностайно й мелодійно шуміла кронами сосен, поскрипувала стовбурами. Не було вже пожежі й крику, була тільки ця тиха колискова. Поряд пульсувало світлом і теплом вогнище бівуаку, полум’я відблискувало на пряжках упряжі, червоно відбивалося на руків’ї й окутті меча, спертого на сідло, що лежало на землі. Не було іншого вогню й іншого заліза. Рука, що торкалася її щоки, пахла шкірою та попелом. Не кров’ю.
— Ґеральте…
— То був тільки сон. Поганий сон.
Цірі сильно затремтіла, підтягуючи до себе ноги й руки.
Сон. Тільки сон.
Вогнище вже встигло пригаснути, березові поліна стали червоними й прозорими, вони потріскують, плюються блакитним полум’ям. Полум’я освітлює біле волосся і гострий профіль чоловіка, який накриває її попоною й кожухом.
— Ґеральте, я…
— Я поряд. Спи, Цірі. Ти мусиш відпочити. Попереду ще далекий шлях.
«Я чую музику, — подумала вона раптом. — У тому шумі… є музика. Музика лютні. Й голоси. Княжна з Цінтри… Дитя призначення… Дитя старшої крові, Крові Ельфів. Ґеральт із Рівії, Білий Вовк, і його призначення. Ні, ні, то легенда. Вигадка поета. Вона мертва. Забито її на вулицях міста, коли тікала…»
Тримайся… Тримай…
— Ґеральте?
— Що, Цірі?
— Що він мені зробив? Що тоді сталося? Що він… мені зробив?
— Хто?
— Рицар… Чорний рицар із пір’ям на шоломі… Я нічого не пам’ятаю. Він кричав… і дивився на мене. Не пам’ятаю, що сталося. Тільки те, що я боялася… Так страшенно боялася…
Чоловік нахилився, полум’я вогнища відблиснуло в його очах. Це були дивні очі. Дуже дивні. Раніше Цірі лякалася цих очей, не любила в них дивитися. Але це було давно. Дуже давно.
— Я нічого не пам’ятаю, — прошепотіла вона, шукаючи його руку, тверду й шорстку, наче необроблене дерево. — Той чорний рицар…
— Це був сон. Спи спокійно. Це вже не повернеться.
Цірі вже чула такі запевнення, раніше. Повторювано це їй багаторазово, багато, багато разів заспокоювали її, розбуджену посеред ночі власним криком. Але зараз було інакше. Зараз вона вірила. Тому що тепер це говорив Ґеральт із Рівії, Білий Вовк. Відьмак. Той, хто був її призначенням. Кому вона була призначена. Відьмак Ґеральт, який знайшов її посеред війни, смерті та розпачу, забрав із собою і пообіцяв, що вони вже ніколи не розстануться.
Вона заснула, не відпускаючи його долоні.
Бард закінчив співати. Трохи нахиливши голову, він повторив на лютні провідний мотив балади, легенько, тихо, всього на тон вище від учня, який йому акомпанував.
Ніхто не озвався. Окрім музики, що стихала, чути було лише шум листя і скрипіння гілок гігантського дуба. Аж раптом протягло замекала коза, прив’язана мотузкою до якогось із возів, що оточували престаре дерево. Тоді, наче за сигналом, один із зібраних у велике півколо слухачів устав. Відкинувши на руку темно-синій, ґаптований золотом плащ, він уклонився церемонно й вишукано.
— Дяка тобі, майстре Любистку, — сказав він звучно, хоча й неголосно. — Нехай же я, Радкліфф з Оксенфурта, Майстер Магічних Арканів, як беззаперечний виразник думки усіх присутніх тут, промовлю слова подяки й визнання твоєї великої майстерності й твого таланту.
Чародій обвів поглядом тих, хто тут зібрався, а було їх добряче за сотню, розсілися вони тісним півколом біля підніжжя дуба, стояли, сиділи на возах. Слухачі кивали, перешіптувалися. Кілька осіб заплескали, ще кілька вітали співака піднятими долонями. Розчулені жіночки шморгали носами й витирали очі, чим могли, залежно від стану, професії та заможності: селянки — зап’ястком чи верхом долоні, дружини купців — лляними хустками, ельфійки й шляхтички — батистом, а три доньки комеса[3] Віліберта, який заради виступу прославленого трубадура перервав разом із усім своїм почтом соколине полювання, шмаркали звучно й пронизливо у витончені вовняні кашне кольору гнилої зелені.