Дівчинка закусила губу, тремтячи від збудження і злості.
— Ти зрозуміла?
Цірі раптом підвела голову.
— Ні.
— Тоді не зрозумієш цього ніколи. Вийди.
— Ґеральте, я…
— Вийди.
Цірі розвернулася, мить стояла нерішуче, немовби чекаючи. Чекаючи чогось, що не могло статися. Потім швидко побігла сходами. Вони почули, як грюкнули двері.
— Різко, Вовче, — сказав Весемір. — Занадто різко. І не треба було робити цього в присутності Трісс. Емоційний зв’язок…
— Не говори мені про емоції. Досить із мене сьогодні розмов про емоції!
— А чому? — Чародійка усміхнулася насмішкувато й холодно. — Чому, Ґеральте? Цірі — нормальна. В неї нормальні почуття, вона природно сприймає емоції, такими, якими вони є насправді. Ти, зрозуміло, цього не розумієш і дивуєшся. Це приголомшує тебе і дратує. Те, що хтось може відчувати нормальну любов, нормальну ненависть, нормальні страх, біль і жаль, нормальну радість і нормальний смуток. Що саме холод, відсторонення і байдужість вважає ненормальними. О, так, Ґеральте, тебе це дратує, дратує аж так, що ти починаєш думати про підземелля Каер Морену, про лабораторію, про закурені бутлі, повні мутагенних отрут…
— Трісс! — крикнув Весемір, дивлячись на різко зблідле обличчя Ґеральта.
Але чародійка не дала себе урвати, говорила все швидше, усе голосніше.
— Кого ти хочеш ошукати, Ґеральте? Мене? Її? А може, себе самого? Може, не хочеш ти допустити до себе правду, правду, яку знає кожен, крім тебе? Може, ти не хочеш прийняти факту, що не еліксири й Трави вбили в тобі емоції і людські почуття?! Це ти їх у собі вбив! Ти сам! Але не думай убивати їх у цій дитині!
— Мовчи! — крикнув він, зриваючись з крісла. — Мовчи, Мерігольд!
Відвернувся, безпорадно опустив руки.
— Вибач, — сказав тихо. — Пробач мені, Трісс.
Швидко рушив до сходів, але чародійка блискавично стрибнула, припала до нього, обійняла.
— Не підеш один, — прошепотіла. — Не дозволю, щоб ти був один. Не зараз.
Одразу зрозуміли, куди побігла, — увечері випав дрібний мокрий сніг, застелив подвір’я тонкою незаймано-білою ковдрою. На ньому вони побачили сліди ніг.
Цірі стояла на самій верхівці зруйнованого муру, нерухома, наче статуя. Меч тримала вище правого плеча, із гардою на рівні ока. Пальці лівої руки легенько торкалися навершя.
Побачивши їх, дівчинка стрибнула, крутнулася в оберті, м’яко опустившись в ідентичній, але перевернутій, дзеркальній позі.
— Цірі, — сказав відьмак. — Зійди, прошу.
Здавалося, вона не чує. Не ворухнулася, анітрохи. Утім, Трісс бачила, як відблиск місяця, що його відкидав клинок на обличчя дівчинки, сріблясто заблищав на смугах сліз.
— Ніхто не відбере в мене меча! — крикнула вона. — Ніхто! Навіть ти!
— Зійди! — повторив Ґеральт.
Вона виклично труснула головою, наступної миті стрибнула знову. Розхитана цегла зі скреготом посунулася в неї з-під ноги. Цірі похитнулася, намагаючись відновити рівновагу. Не зуміла.
Відьмак стрибнув.
Трісс підняла долоню, відкриваючи рота для формули левітації. Знала, що не встигне. Знала, що Ґеральт також не встигне. Це було неможливо.
Ґеральт устиг.
Пригнуло його до землі, кинуло на коліна й на бік. Він упав. Але не випустив Цірі.
Чародійка повільно наблизилася. Чула, як дівчинка шепоче і шморгає носом. Ґеральт також шепотів. Слів Трісс не розрізняла. Але розуміла їхнє значення.
Теплий вітер завив у щілинах муру. Відьмак підвів голову.
— Весна, — сказав тихо.
— Так, — підтвердила вона, ковтнувши слину. — На перевалах іще лежить сніг, але в долинах… У долинах уже весна. Виїжджаємо, Ґеральте? Ти, я і Цірі?
— Так. Саме час.
У верхів’ях ріки побачили ми їхні міста, такі тендітні, наче зіткані з вранішнього туману, з якого вони виринули. Здавалося нам, що за мить вони зникнуть, що полетять за вітром, який морщив поверхню води. Були там садиби, білі, наче квіти латаття. Були вежечки, здавалося, сплетені із плюща, були мости, гнуті, наче плакучі верби. Й були інші речі, для яких не знаходили ми ні імен, ні назв. А ми ж мали вже імена й назви для усього, що у тому новому, відродженому світі бачили наші очі. Раптово, десь у закутках пам’яті, знаходили ми назви для драконів і грифонів, для сирен і німф, для сильфід і дріад. Для білих єдинорогів, які у сутінках пили з ріки, схиляючи до води свої довгі морди. Усьому ми дали назву. І все ставало близьким, відомим, нашим.