— Це ваша вина й ваша тепер проблема, — відізвався похмуро економ, ударяючи об стегно різьбленим києм, ознакою своєї функції. — Ваша, вельмож та пасованих. Ви ж це нелюдів гнобили, жити їм не давали, то й маєте тепер. А ми туди завжди каравани водили, й ніхто нам не заважав. Військо нам не було потрібне.
— Що правда, то правда, — сказав один із купців, які сиділи на лаві й до тої пори мовчали. — Білки не страшніші від розбійників, що тут дорогами нишпорили. А за кого ельфи найперше взялися? Саме за розбійників.
— А що мені за різниця, хто мене стрілою з-за куща прострелить, лотр чи ельф? — сказав раптом митник із перев’язаною головою. — Стріха, як її мені посеред ночі над головою запалять, горить однаково, що їй за різниця, чия рука головню триматиме. Кажете, пане купцю, що скойа’таелі від розбійників не гірші? Лжу сказали. Розбійникам про здобич ішлося, ельфам — про кров людську. Дукати не кожен має, а кров у жилах — кожен. Кажете, що то вельможних проблема, пане економе? Ще більша це лжа. А лісоруби, на вирубці вистріляні, смолярі, на Буках посічені, хлопи з підпалених сіл — вони чим завинили перед нелюдами? Жили, працювали разом, по-сусідськи, а тепер стріла в спині… А я? У житті жодного нелюда не скривдив, а гляньте, лоба вищербили мені ґномським кордом. А якби не вояки, на яких ви гавкаєте, лежав би я вже під ліктем дернини…
— Власне! — Рицар у жовтій туніці знову гримнув кулаком об стіл. — Бережемо ми вашу паршиву шкіру, мосьпане економе, перед тими, як ви там кажете, пригнобленими ельфами, яким, як твердите, ми жити не давали. А я вам дещо інше скажу: занадто ми їх розпустили. Терпіли ми їх, як людей сприймали, як рівних, а вони тепер нам у спину б’ють. Нільфгард їм платить за те, головою закладуся, а дикі ельфи з гір — зброю дають. Але справжню опору мають вони серед тих, що й досі з нами живуть: серед ельфів, напівельфів, ґномів і половинчиків. Це вони їх ховають, годують, добровольців постачають…
— Не всі, — відгукнувся другий з купців, щуплий, із тендітним обличчям, зі шляхетними, воістину не купецькими рисами. — Більшість нелюдів білок засуджує, пане рицарю, і не хоче з ними нічого спільного мати. Більшість — лояльна і платить інколи за ту лояльність високу ціну. Пригадайте собі бургграфа з Бан Ард. Був напівельфом, а закликав до миру й співпраці. Загинув від стріли вбивці.
— Посланої, напевне, сусідом, половинчиком чи ґномом, який теж удавав лояльного, — сказав насмішкувато рицар. — Як на мене, то жоден із них не лояльний! Кожен із них… Гей! А ти хто?
Ґеральт озирнувся. Одразу за його спиною стояла Цірі, обдаровуючи усіх смарагдовим поглядом своїх величезних очей. Якщо йшлося про вміння безшелесного переміщення, то тут вона мала чималий прогрес.
— Вона зі мною, — пояснив він.
— Гм-м-м… — Рицар зміряв Цірі оком, після чого знову відвернувся до купця зі шляхетним обличчям, побачивши в ньому, очевидно, серйозного партнера для дискусії. — Так, пане, не говоріть мені про лояльних нелюдів. Усі вони є нашими ворогами, причому одні краще, а інші гірше вдають, що ними не є. Половинчики й ґноми жили серед нас століттями у, здавалося б, сякій-такій згоді. А вистачило, щоб ельфи підвели голову, як і ці інші також схопилися за зброю й пішли в ліси. Кажу вам, помилкою було терпіти вільних ельфів і дріад, їх пущі та гірські анклави. Їм того мало було, верещать тепер: «Це наш світ, геть звідси, приблуди». Боги, покажемо їм, хто піде геть, після кого ані слуху, ані духу не залишиться. Залили ми за шкіру нільфгардцям, а тепер візьмемося й за банди.
— Непросто дістати ельфа в лісі, — відізвався відьмак. — Також я не пішов би за ґномом у гори. Наскільки великі ті загони?
— Банди, — виправив рицар. — Банди, пане відьмаче. Нараховують до двадцяти голів, інколи — більше. Вони таку зграю звуть «командо». Це слово з мови гномів. А щодо того, що непросто їх дістати, — це ви праві як фахівець. Ганятися за ними по лісах і очеретах сенсу немає. Єдиний спосіб — це відрізати їх від тилів, ізолювати, голодом заморити. Узяти міцно за карк тих нелюдів, які їм допомагають. Тих, з міст і поселень, із селищ, з ферм…
— Проблема в тому, — сказав купець зі шляхетними рисами, — що все ще невідомо, хто з нелюдів їм допомагає, а хто ні.
— Тож треба всіх за карк брати!
— Ага, — усміхнувся купець. — Розумію. Це я вже колись чув. За карк усіх і до копалень, до огороджених таборів, до каменоломень. Усіх. Невинних також. Жінок, дітей. Так?
Рицар підвів різко голову, ляснув долонею по руків’ю меча.