— Ох, Ґеральте, — схлипнула чародійка. — Мені так шкода… Я так жалію, що те, що було між нами…
— Трісс, прошу тебе.
— …воно повинно статися… зараз. Коли я одужаю… Було б зовсім інакше… Я могла б… Могла б навіть…
— Трісс.
— Заздрю Йеннефер… Заздрю їй за тебе…
— Цірі, вийди.
— Але…
— Вийди, прошу.
Вона зіскочила з воза, зіткнувшись просто з Ярпеном, який чекав, спершись на колесо й задумливо гризучи довге стебло трави. Ґном обійняв її за плечі. Не мусив для того нахилятися, як Ґеральт. Був не вищим за неї.
— Ніколи не роби такої помилки, мала відьмачко, — буркнув, показуючи очима на фургон. — Якщо хтось виявить до тебе співчуття, симпатію і самовідданість, якщо здивує тебе шляхетністю характеру, цінуй це, але не переплутай цього з… чимось іншим.
— Недобре підслуховувати.
— Знаю. І небезпечно. Я ледь устиг відскочити, коли ти вилила змилки з цебра. Ходімо, подивимося, скільки там форелей потрапило в штани Регана.
— Ярпене?
— Га?
— Я тебе люблю.
— Я тебе також, коза.
— Але ж ти — ґном. А я — ні.
— А що воно має… Ага. Скойа’таелі. Йдеться тобі про білок, так? Не дає воно тобі спокою?
Цірі визволилася з-під важкої руки.
— Тобі також не дає, — сказала. — Й іншим також. Я ж бачу.
Ґном мовчав.
— Ярпене?
— Слухаю.
— Хто правий? Білки чи ви? Ґеральт хоче бути… нейтральним. Ти служиш королю Генсельту, хоча ти ґном. А рицар на заставі кричав, що всі є нашими ворогами і що всіх треба… Усіх. Навіть дітей. Чому, Ярпене? Хто правий?
— Не знаю, — промовив ґном із зусиллям. — Я тобі не мудрагель. Роблю, що вважаю за добре. Білки схопилися за зброю, пішли в ліси. «Людей у море!» — кричать, не знаючи, що навіть те яскраве гаселко підказали їм нільфгардські емісари. Не розуміючи, що гаселко те звернене не до них — звернене воно саме до людей, має збудити людську ненависть, а не горіння до битви в молодих ельфів. Я це розумію, тому те, що роблять скойа’таелі, вважаю за злочинну дурість. Що ж, може, за кілька років мене назвуть за це зрадником і запроданцем, а їх називатимуть героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.
Він замовк, посмикав себе за бороду. Цірі також мовчала.
— Елірена… — буркнув він раптом. — Якщо Елірена була героїнею, якщо те, що вона зробила, зветься героїзмом, то най мене звуть зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зігрін, боягуз, зрадник і ренегат, стверджую, що ми не повинні одне одного вбивати. Стверджую, що ми повинні жити. Жити так, аби пізніше не мусити ні перед ким вибачатися. Героїчна Елірена… Вона мусила. «Вибачте мене, — благала, — вибачте». Най його сто дияволів! Краще загинути, ніж жити з усвідомленням, що зробив щось, що вимагає прощення.
Він знову замовк. Цірі не ставила запитань, що просилися їй на язик. Інстинктивно відчувала, що не повинна.
— Ми мусимо жити поряд одне з одним, — продовжив Ярпен. — Ми й ви, люди. Бо в нас просто немає іншого виходу. Років двісті ми про те знаємо, а десь понад сто працюємо над цим. Хочеш знати, чому я пішов на службу до Генсельта, чому прийняв таке рішення? Не можу дозволити, аби та праця зійшла на марне. Сто років із гаком ми намагалися ужитися з людьми. Половинчики, гноми, ми, навіть ельфи, не кажучи вже про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикунки, навіть тоді, коли вас тут і зовсім не було. Най його сто дияволів, тривало це сто років, але вдалося нам якось укласти те спільне життя, життя поряд одне з одним, разом, вдалося нам почасти переконати людей, що ми відрізняємося одне від одного дуже мало…
— Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.
Ґном різко обернувся.
— Взагалі не відрізняємося, — повторила Цірі. — Адже ти думаєш і відчуваєш, як Ґеральт. І як… як я. Їмо ми те саме, з одного казанка. Допомагаєш ти Трісс — і я також. Ти мав бабцю, і я мала бабцю… Мою бабцю вбили нільфгардці. У Цінтрі.
— А мою — люди, — із зусиллям сказав ґном. — У Брюґґе. Під час погрому.
— Вершники! — крикнув один із людей Венка, який їхав у сторожовому дозорі. — Вершники попереду!
Комісар під’їхав риссю до воза Ярпена, Ґеральт наблизився з іншого боку.
— Назад, Цірі, — сказав він різко. — Злазь із козел і назад. Залишайся біля Трісс.
— Звідти нічого не видно!
— Не сперечайся! — гарикнув Ярпен. — Гайда назад, швидко! І подай мені чекан. Під кожухом лежить.
— Оце? — Цірі підняла важкезний, паскудний на вигляд предмет, що нагадував молоток із гострим, легко скривленим гаком з протилежного кінця обуху.