Вона копнула кротовину, замислено розгрібала підборами пісок.
Хто й кому, кому й що має вибачати?
Білки вбивають людей. А Нільфгард їм за те платить. Використовує їх. Підбурює. Нільфгард.
Цірі не забула, хоча сильно хотіла забути. Про те, що сталося у Цінтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про маразм і отупіння, які прийшли згодом, дуже згодом, коли знайшли її і прихистили друїди із Заріччя. Пам’ятала то наче крізь туман, а хотіла перестати пам’ятати.
Але це поверталося. Поверталося у думках і снах. Цінтра. Тупіт коней і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний рицар у крилатому шоломі… А згодом… Хати на Заріччі… Обсмалений комин серед згарища… Поряд із цілою-цілісінькою криницею — чорний кіт, що вилизує страшезний опік на боці. Криниця… Журавель… Цебро…
Цебро, повне крові.
Цірі протерла обличчя рукавом, глянула здивовано в долоню. Долоня була мокрою. Дівчинка хлюпнула носом, витерла сльози рукавом.
«Нейтралітет? Байдужість? — хотілося їй кричати. — Відьмак, який дивиться байдуже? Ні! Відьмак має захищати людей. Від лєшого, вампіра, вовкулаки. І не тільки. Має їх захищати від будь-якого зла. А я на Заріччі бачила, що таке зло».
Відьмак має захищати й рятувати. Захищати чоловіків, аби їх не вішали за руки на дерева, не настромлювали на палі. Захищати світловолосих дівчат, аби не розтягували їх поміж вбитими у землю кілками. Захищати дітей, аби тих не різали й не вкидали в криниці. Захисту потребує навіть кіт, обпечений у підпаленій стодолі. Тому я стану відьмачкою, тому я маю меч, аби захищати таких, як ті із Соддену й Заріччя, бо вони меча не мають, не знають кроків, півобертів, ухилянь і піруетів, ніхто їх не навчив, як битися, вони беззбройні й безсилі проти вовкулаки й нільфгардського мародера. Мене вчать битися. Аби я могла захищати беззбройних. І я те робитиму. Завжди. Ніколи я не буду нейтральною. Ніколи не буду байдужою.
Ніколи!
Не знала, що її попередило: чи раптова тиша, що впала на ліс, наче холодна тінь, чи — рух, упійманий кутиком ока. Але відреагувала вона блискавично, рефлекторно — рефлексом, набутим і вивченим у пущах Заріччя, тоді, коли, тікаючи з Цінтри, змагалася навипередки зі смертю. Вона упала на землю, заповзла під кущ ялівцю і завмерла нерухомо. «Аби тільки кінь не заіржав», — подумала.
На протилежному схилі яру щось знову ворухнулося, вона помітила фігуру, яка маячила, розпливалася серед листя. Ельф обережно визирнув із заростей. Відкинувши з голови каптур, мить-другу роздивлявся, прислухався, потім безшелесно й швидко рушив краєм. Слідом за ним із гущавини вигулькнуло ще двоє. А потім рушили інші. Багато. Довгою шеренгою, один за одним. Десь половина була верхи — ті їхали повільно, випростані в сідлах, напружені, уважні. Хвилину вона бачила всіх виразно й детально, коли в абсолютній тиші пересувалися вони у світлій вирві серед стіни дерев, перш ніж зникли, розчинилися у миготливих тінях хащів. Зникли без шуму й шелесту, наче духи. Не тупнув і не форкнув жоден кінь, не тріснула галузка під ногою чи підковою. Не брязнула зброя, якою були вони обвішані.
Вони зникли, а Цірі не ворухнулася, лежала, притиснувшись до землі під ялівцем, намагаючись і дихати якомога тихіше. Знала, що може зрадити її сполошений птах чи звір, а птаха чи звіра міг сполошити найменший шум і будь-який рух — найневеличкий, найобережніший. Вона встала, тільки коли ліс зовсім заспокоївся, а серед дерев, між якими зникли ельфи, заязготали сороки.
Встала вона лише для того, щоб опинитися у сильних обіймах. Чорна шкіряна рукавичка запечатала їй рота, стлумила переляканий крик.
— Тихенько.
— Ґеральте?
— Тихо, кажу.
— Ти бачив?
— Бачив.
— То вони… — прошепотіла вона. — Скойа’таелі. Так?
— Так. Швидко, до коней. Дивися під ноги.
Обережно й тихо вони з’їхали з узгір’я, але не повернулися на тракт, залишилися у гущавині. Ґеральт уважно розглядався, не дозволивши їй поїхати самій, не віддав вуздечку буланого, вів його сам.
— Цірі, — сказав раптом. — Ані слова про те, що ми бачили. Ані Ярпену, ані Венкові. Нікому. Розумієш?
— Ні, — буркнула вона, опускаючи голову. — Не розумію. Чому я маю мовчати? Адже треба їх попередити. З ким ми, Ґеральте? Проти кого? Хто наш друг, а хто — ворог?
— Завтра ми від’єднаємося від конвою, — сказав він по хвильці мовчання. — Трісс уже майже здорова. Попрощаємося і поїдемо нашим власним шляхом. Матимемо наші власні проблеми, власні переживання і власні труднощі. Тоді, маю сподівання, ти врешті припиниш намагатися розділити мешканців нашого світу на приятелів і ворогів.