Другий скойа’таель, піший, вискочив з-за воза. Полі лишив Венка, випростався, крутнув сокирою. І завмер.
Перед ним стояв ґном у шапці, оздобленій хвостом білки, із чорною бородою, заплетеною у дві косиці. Полі завагався.
Чорнобородий не вагався ні секунди. Ударив обіруч. Вістря сокири свиснуло й упало, втялося у ключицю з огидним хрупанням. Полі впав без звуку, миттю, наче сила удару перебила йому обидва коліна.
Цірі крикнула.
Ярпен Зігрін зіскочив з воза. Чорнобородий ґном крутнувся, тнув. Ярпен ухилився від удару вправним напівобертом, хекнув і страшно вдарив знизу, розрубуючи чорну бороду, гортань, щелепу й обличчя — аж до носа. Скойа’таель вигнувся і впав навзнак, бризкаючи кров’ю, б’ючи руками й шурхаючи підборами по землі.
— Ґеральте-е-е-е! — крикнула Цірі, відчувши за собою рух. Відчувши за собою смерть.
Було то тільки невиразна, упіймана в оберті форма, рух і зблиск, але дівчинка відреагувала блискавично, косим блоком і ухилянням, яким навчили її в Каер Морені. Вивчила удар, але стояла надто невпевнено, занадто відхилилася вбік, аби набрати розгону. Сила удару відкинула її на коробку возу. Меч вислизнув з руки.
Красива довгонога ельфійка, яка стояла перед нею у високих чоботах, жорстоко скривилася, підняла меч, труснувши волоссям, розсипаним з-під відкинутого каптура. Меч блиснув сліпуче, блиснули браслети на зап’ястках Білки.
Цірі не могла поворухнутися.
Але меч не впав, не вдарив. Бо ельфійка дивилася не на неї, а лише на білу троянду, прип’яту до кубрака.
— Aelirenn! — крикнула Білка голосно, наче бажаючи тим криком переломити вагання. Але не зуміла.
Ґеральт, відпихаючи Цірі, широко хльоснув її мечем через груди. Кров бризнула на обличчя і вбрання дівчинки, червоні цяточки заплямували білі пелюстки троянди.
— Aelirenn… — несамовито простогнала ельфійка, сповзаючи навколішки.
Перш ніж вона впала обличчям уперед, зуміла крикнути ще раз. Голосно, протягло, розпачливо.
— Шерравеееед!!!
Реальність повернулася так само раптово, як була раптово зникла. Крізь одноманітний глухий шум, що заповнював вуха, Цірі почала чути голоси. Крізь мокру й розпливчасту завісу сліз почала бачити живих і мертвих.
— Цірі, — прошепотів Ґеральт, сидячи біля неї навколішках. — Прокинься.
— Битва… — застогнала вона, сідаючи. — Ґеральте, що…
— Уже все. Дякуючи війську з Бан Ґлеана, яке прийшло нам на допомогу.
— Ти не був… — прошепотіла вона, заплющуючи очі. — Ти не був нейтральним…
— Не був. Але ти жива. Трісс живе.
— Що з нею?
— Вдарилася головою, випавши з фургона, який Ярпен намагався зберегти. Але вже прийшла до тями. Лікує поранених.
Цірі роззирнулася. Серед диму фургонів, що догоряли, миготіли фігури озброєних. А навколо лежали скрині й діжки. Частину з них було розбито, а вантаж — розсипано. Було це звичайне сіре польове каміння. Дівчинка дивилася на нього здивовано.
— Допомога для Демавенда з Едірна, — заскреготів зубами Ярпен Зігрін, який стояв поряд. — Допомога секретна й надзвичайно важлива. Конвой спеціального призначення!
— Це була пастка?
Ґном розвернувся і глянув на неї, на Ґеральта. Потім знову подивився на розсипане з бочок каміння, сплюнув.
— Так, — підтвердив. — Пастка.
— На Білок?
— Ні.
Убитих поклали рівними рядами. Лежали вони поруч, нерозділені — ельфи, люди й ґноми. Був серед них Яннік Брасс. Була темноволоса ельфійка у високих чоботах. І ґном із чорною, блискучою від загуслої крові бородою, заплетеною в кіски. А поряд…
— Полі! — хлипав Реган Дальберг, тримаючи голову брата на колінах. — Полі! Чому?
Мовчали. Усі. Навіть ті, хто знав — чому. Реган повернув до них скривлене, мокре від сліз обличчя.
— Що я матері скажу? — стогнав. — Що я їй скажу?
Мовчали.
Неподалік, оточений солдатами в чорно-золотих кольорах Кедвена, лежав Венк. Дихав він важко, і кожен видих випихував йому на губи криваві бульки. Поряд стояла навколішки Трісс, над ними — рицар у лискучій броні.
— Ну й що? — запитав рицар. — Пані чародійко? Виживе?
— Я зробила, що могла. — Трісс підвелася, стиснула уста. — Але…
— Що?
— Вони застосовують оце. — Показала стрілу з дивним наконечником, вдарила ним об діжку, що стояла поруч. Кінчик стріли розділився, тріснув на чотири кільчасті гачкуваті голки.
Рицар вилаявся.
— Фредегарде… — із зусиллям відізвався Венк. — Фредегарде, слухай…
— Не можна тобі говорити! — різко сказала Трісс. — І рухатися! Закляття ледь тримається!