— Здимій звідси. Не наближайся до борту!
— Ма-а-ама-а-а!
— Еверетте! Йди сюди зараз же!
Магістр бакалавр випростався, подивився проникливо на відьмака.
— Ви, здається, справді вважаєте, що щось нам загрожує?
— Пане Пітте, — сказав Ґеральт настільки спокійно, наскільки міг. — Два тижні тому щось стягло двох людей з борту однієї зі шкут компанії. В імлі. Не знаю, що воно було. Може, була то ваша гифидра, чи як там її. Може, був то пічкур-білопер. Але я думаю, що то була жагниця.
Учений підібгав губи.
— Припущення, — заявив, — повинно спиратися на солідний науковий фундамент, а не на чутки та плітки. Я говорив вам, гифидра, яку ви вперто звете жагницею, не живе у водах Дельти. Було її вибито десь із півстоліття тому, до речі, внаслідок діяльності вам подібних, що готові відразу ж убивати все, що недобре виглядає, без роздумів, без дослідження, без спостереження, без того, щоб замислитися над екологічною нішею.
Ґеральт з хвилину мав бажання щиро розповісти, де він має жагницю і її нішу, але роздумав.
— Пане бакалавре, — сказав він спокійно. — Одна з тих, кого стягли з борту, — молода вагітна дівчина. Холодила у воді спухлі ноги. Теоретично її дитина колись могла б стати ректором вашого університету. Що скажете на такий підхід до екології?
— Це підхід ненауковий, емоційний і суб’єктивний. Природа керується власними законами й, хоча є вони законами жорстокими й нещадними, не має потреби їх виправляти. Це боротьба за існування! — Магістр перехилився через релінг і сплюнув у воду. — А нищення видів, навіть і хижих, не можна чимось виправдати. Що ви на те скажете?
— Скажу, що небезпечно так вихилятися. Неподалік може бути жагниця. Хочете перевірити на власній шкірі, як саме жагниця бореться за існування?
Лін Пітт відпустив релінг, відскочив різко. Трохи зблід, але зараз же відновив рівновагу, знову підібгав губи.
— Напевно, ви чимало знаєте про тих фантастичних жагниць, пане відьмаче?
— Без сумнівів, менше, ніж ви. Тож, може, ми скористаємося з нагоди? Просвітіть мене трохи, пане бакалавре, викладіть дещицю знання про водних хижаків. Я охоче послухаю, розповіді пришвидшують подорож.
— Ви з мене смієтеся?
— Жодним чином. Я справді хотів би заповнити прогалини у своєму знанні.
— Гм-м-м-м… Якщо насправді… Чому ні? Тож слухайте. Родина Hyphydridae, яка належить до ряду Amphipoda, чи Бокоплави, обіймає чотири відомі науці види. Два з них живуть виключно в тропічних водах. У нашому ж кліматі трапляється — тепер дуже рідко — невелика Hyphydra longicauda та Hyphydra marginata, що досягає трохи більших розмірів. Біотопом обох видів є води застійні або повільні течії. Це й справді хижі види, що за корм вважають теплокровних створінь… Маєте щось додати?
— Поки що ні. Слухаю, зачаївши подих.
— Так, гм-м… У книжках також можна знайти згадки про підвид Pseudohyphydra, що живе у багнистих водах Анґрену. Утім, останнім часом вчений Бумблер із Альдерсберга довів, що це цілковито окремий вид із родини Mordidae, чи Загризців. Живиться він виключно рибами й малими плазунами… Був названий Ichtyovorax bumbleri.
— Пощастило потворі, — усміхнувся відьмак. — Уже втретє її називають.
— Як це?
— Створіння, про яке ви кажете, — це жеритва, що Старшою Мовою зветься cinerea. А якщо вчений Бумблер стверджує, що живиться вона виключно рибами, то я роблю висновок, що ніколи він не купався в озерці, у якому жеритви живуть. Але щодо одного Бумблер правий: із жагницею цінерея має стільки ж спільного, як і я з лисом. Обидва ми любимо їсти качечок.
— Яка цінерея? — обурився бакалавр. — Цінерея — це міфічне створіння! Мене й насправді розчаровує ваше незнання. Воістину, я дивуюся…
— Знаю, — перебив Ґеральт. — Я дуже програю при близькому знайомстві. Однак дозволю собі зробити ще кілька поправок щодо вашої теорії, пане Пітте. Отож, жагниці завжди жили в Дельті — й живуть. Авжеж, були часи, коли здавалося, що вони усі загинули. Бо живилися вони отими маленькими тюленями…
— Карликовими річними морськими свинями, — виправив магістр. — Не будьте неуком. Не плутайте тюленів із…
— …живилися вони морськими свинями, а морських свиней вибили, бо вони нагадували тюленів. Добуваючи тюленячі хутро й жир. А пізніше угорі річки прокопали канали, побудували греблі й перегородки. Течія ослабла, Дельта замулилася і заросла. А жагниця мутувала. Пристосувалася.
— Га?
— Люди відбудували їй трофічний ланцюжок. Надали теплокровних створінь замість морських свиней. Почали возити Дельтою овець, бидло, мілку худобу. Жагниці вмить вивчили, що будь-яка шкута, барка, пліт чи струг — це одна велика миска з їжею.