— А мутація? Ви говорили про мутацію!
— Це рідке лайно, — Ґеральт вказав на зелену воду, — здається, подобається жагницям. Сприяє їхньому росту. Та зараза, кажуть, може ставати такою величезною, що без зусиль стягує корів з плоту. А стягти з борту людину — для неї забавка. Особливо з борту тих барж, які компанія використовує для перевезення пасажирів. Самі бачите, як вона глибоко сидить у воді.
Бакалавр швидко відійшов від борту, якомога далі, наскільки дозволяли багаж та возики.
— Я чув плюскіт! — засопів, вдивляючись у воду між острівцями очерету. — Пане відьмаче! Я чув…
— Спокійно. Окрім плюскоту я чув також і скрип весел у кочетах. То митники з реданського берега. Побачите, зараз вони тут будуть і здіймуть метушню, якої не зуміли б створити навіть три чи чотири жагниці.
Плюсколець пробіг мимо. Вилаявся мерзотно, бо хлопчик у капелюшку з пером заплутався в нього під ногами. Пасажири й купці, досить знервовані, передивлялися своє майно й намагалися заховати контрабанду.
За короткий час об борт стукнувся великий човен, а на шкуту заскочило четверо рухливих, розгніваних і дуже галасливих осіб. Оточили шкіпера, почали грізно кричати, з усіх сил намагаючись надати своїм особам і функціям хоча б видимість важливості, після чого з ентузіазмом накинулися на багаж і майно мандрівників.
— Перевіряють іще до того, як ми пристанемо! — поскаржився Плюсколець, підходячи до відьмака й магістра. — Це ж безправ’я, ні? Адже ми ще не на реданській землі. Реданія на правому березі, на півмилі звідси!
— Ні, — заперечив бакалавр. — Кордон між Реданією і Темерією проходить по середині течії Понтару.
— А як тут, курва, течію проміряти? Тут же Дельта! Острівці, очерет, хащі раз за разом змінюють розташування, фарватер кожного дня — інший! Кара небесна! Гей! Шмаркачу! Облиш той багор, бо я тобі дупу надеру! Вельможна пані! Пильнуйте дитину! Кара небесна!
— Еверетте! Облиш його, бо замурзаєшся!
— Що у цій скрині? — кричали митники. — Гей, ану розв’язати мені отой вузлик! Чий оце возик? Валюта є? Питаю, валюта? Темерські або нільфгардські гроші?
— Отакий вигляд має митна війна, — прокоментував розгардіяш Лін Пітт, із зарозумілою міною. — Візімір витребував з Новіграда впровадження права складу. Фольтест із Темерії відповів реторсійними заходами, беззаперечним правом складу у Визімі й Ґорс Велені. Дуже тим зачепив реданських купців, тож Візімір задер податок на темерійські вироби. Оберігає реданську економіку. Темерію заливають дешеві товари з нільфгардських мануфактур. Тому митники такі прискіпливі. Якби нільфгардські товари надмірно текли через кордон, економіка Реданії могла б упасти. Реданія майже не має мануфактур, а ремісники конкуренції б не витримали.
— Коротко кажучи, — усміхнувся Ґеральт, — Нільфгард товаром і золотом потроху здобуває те, чого не здобув зброєю. Темерія не борониться? Фольтест не ввів блокади південного кордону?
— А яким би чином? Товар іде через Магакам, через Брюґґе, через Верден, через порт Цідаріс. Для купців важить лише прибуток, не політика. Якби король Фольтест заблокував кордон, купецькі гільдії здійняли б страшенний лемент…
— Валюта є? — гарикнув, підходячи до них, косоокий митник із щетинястою пикою. — Щось для оподаткування?
— Я вчений!
— Та будьте собі хоч князем! Питаю, що ввозите?
— Облиш їх, Боратеку, — сказав головний групи, високий і плечистий митник із довгим чорним вусом. — Відьмака не впізнаєш? Привіт, Ґеральте. Це твій знайомий? Учений? Тож ви до Оксенфурта, пане? І без багажа?
— Саме так. До Оксенфурта. І без багажа.
Митник витягнув з рукава велику хустку, витер чоло, вуса й шию.
— І як воно сьогодні, Ґеральте? — запитав. — Потвора не з’явилася?
— Ні. А ти, Ольсене, може, щось бачив?
— Я часу роздивлятися не маю. Я працюю.
— Мій татусь, — заявив Еверетт, безшелесно підкравшись, — рицар короля Фольтеста! І вуса в нього ще довші!
— Звали, малий, — сказав Ольсен, після чого важко зітхнув. — Може, маєш трохи горілки, Ґеральте?
— Ні.
— А от я маю, — здивував усіх учений муж із Академії, витягаючи з сакви пласку пляшку.
— А я маю закусь, — похвалився Плюсколець, вигулькнувши наче з-під землі. — В’ялений минь!
— І мій татусь…
— Звали, шмаркачу.
Вони всілися на бухтах канатів у тіні одного з возів, що стояв на середині палуби, по черзі відпиваючи з пляшки й поїдаючи миня. Ольсен мусив залишити їх на хвилю, бо вибухнув скандал. Ґномський купець із Магакама хотів нижчого мита, намагаючись переконати митників, що хутра, які він ввозить, — це хутра не сріблястих лисів, а лише винятково великих котів. Натомість мати всюдисущого й усюдивлізливого Еверетта взагалі не хотіла проходити огляд, пискляво посилаючись на ранг чоловіка і шляхетські привілеї.