— Голови вниз, голови вниз, — застеріг Ольсен, ховаючись за бортом. — Того року, як отечко вибухнуло, гівно аж до Журавлиного острова долетіло.
Шкута запливла між островами, приземкувата вежа відстійника й акведук зникли в імлі. Усі зітхнули з полегшенням.
— Ти не пливеш прямо до оксенфуртського відгалуження, Плюскольцю? — запитав Ольсен.
— Спочатку до Грабової бухти заглянемо. За торгівцями рибою та купцями з темерійського боку.
— Гм-м… — Митник почухав шию. — До бухти… Слухай-но, Ґеральте, ти, часом, якихось проблем із темерійцями не маєш?
— А що? Хтось про мене розпитував?
— Угадав. Як бачиш, я пам’ятаю про твоє прохання — придивлятися до таких, що тобою цікавляться. Отож, уяви собі, допитувалася про тебе темерійська Стража. Донесли мені про це тамтешні митники, із якими в мене дружба. Щось тут смердить, Ґеральте.
— Вода? — перелякався Лін Пітт, полохливо оглядаючись на акведук і величезний успіх науки.
— Той засранець? — Плюсколець вказав на Еверетта, який усе ще крутився поблизу.
— Я не про те, — скривився митник. — Послухай, Ґеральте, темерійські митники сказали, що ота Стража ставила дивні запитання. Вони знають, що ти плаваєш на шкутах Малатія і Грока. Питали… чи плаваєш ти сам-один. Чи не возиш із собою… До диявола, тільки не смійся! Йшлося їм про якусь панянку-підлітка, яку начебто бачили в твоєму товаристві.
Плюсколець зареготав. Лін Пітт глянув на відьмака поглядом, повним неприязні, таким, яким і треба дивитися на біловолосих чоловіків, якими закон цікавиться виключно через їхню схильність до незрілих панянок.
— Саме тому, — відкашлявся Ольсен, — темерійські митники вважали, що це, скоріше за все, приватна справа. Особисті рахунки, у які хтось втягує Стражу. Так наче… Ну, родина панянки чи наречений. Тож митники обережно порозпитували, хто за тим стоїть. І довідалися. Отож, це шляхтич, кажуть, язикатий, що твій канцлер, не бідний, не скупий, каже називати себе… Ріенс чи якось так. На лівій щоці має червону пляму, наче обсмалений. Знаєш такого?
Ґеральт устав.
— Плюскольцю, — сказав. — Я сходжу в Грабовій бухті.
— Як же це? А що з потворою?
— То ваші проблеми.
— До речі, про проблеми, — урвав Ольсен. — Глянь-но на правий борт, Ґеральте. Про вовка помовка.
З-за острова, із імли, що швидко розвіювалася, виплив баркас, на щоглі якого ліниво розвивався чорний прапорець, усіяний сріблястими лілеями. За екіпаж було кілька людей у шпичастих шапках темерійської Стражі.
Ґеральт швидко сягнув у торбу, видобув обидва листи — від Цірі й від Йеннефер. Швидко подер їх на дрібні клапті і викинув у річку. Митник дивився на те мовчки.
— Що це ти робиш, можна дізнатися?
— Не можна. Плюскольцю, попіклуйся про мого коня.
— Ти хочеш… — наморщився Ольсен. — Бажаєш…
— То моя справа, що я бажаю. Не втручайся в те, бо буде інцидент. Вони пливуть під темерійським прапором.
— Та драв я їхній прапор. — Митник пересунув корд поближче на поясі, протер рукавом емальований ринграф зі знаком орла на червоному тлі. — Якщо я на борту й забезпечую контроль, то тут Реданія. Не дозволю…
— Ольсене, — перебив відьмак, хапаючи митника за рукав. — Прошу, не втручайся. Того з обсмаленим обличчям на баркасі немає. А я мушу знати, хто він такий і чого хоче. Мушу з ним побачитися.
— Дозволиш, щоб тебе у колодки взяли? Не будь дурним! Якщо це особисті рахунки, помста чи приватне доручення, то ти відразу за островом, на Пучині, полетиш за борт із якорем на шиї. Побачишся, але з раками на дні!
— Це — темерійська Стража, не бандити.
— Отак? А тільки глянь на їхні пики! Зрештою, я зараз взнаю, ким вони є насправді. Подивишся.
Баркас наблизився швидко, стукнув об борт шкути. Один зі стражників кинув канат, інший зачепив багор за релінг.
— Я тут шкіпер! — Плюсколець загородив шлях трьом мосьпанам, що заскочили на палубу. — Це корабель компанії Малатія і Грока! Чого ви тут…
Один із мосьпанів, кремезний і лисий, безцеремонно відіпхнув його рукою, товстою, наче сук дерева.
— Такий собі Ґеральт, званий Ґеральтом із Рівії! — загримів, міряючи шкіпера поглядом. — Є такий на борту?
— Немає.
— Це я. — Відьмак переступив згортки й вузлики, наблизився. — Це я — Ґеральт, званий Ґеральтом. Про що йдеться?
— Іменем закону ви заарештовані. — Лисий повів поглядом по юрбі подорожніх. — Де дівчина?
— Я один.
— Брешеш.
— Стійте, стійте. — Ольсен вийшов з-за спини відьмака, поклав тому руку на плече. — Спокійно, без криків. Ви запізнилися, темерійці. Його вже заарештовано, і також іменем закону. Я його хапнув. За контрабанду. Згідно з наказом, забираю його до кордегардії в Оксенфурті.